На розі Ганни гаснуть ліхтарі.
Напружено зависнувши вгорі,
поволі обертаються сузір’я —

довкола неба, ближче до землі,
де світла ніч, і речі при столі,
і на дахах лежить пташине пір’я.

По вулицях лишиться німота.
Дбайливо проминаючи міста,
я відчував перепади напруги

того, хто ліпить трав ламкі хрящі,
з чиєї втіхи сипляться дощі
на довгі придорожні лісосмуги.

Від тих часів минуло стільки літ —
серпневий мул і вересневий лід —
як нині легко пригадати фарбу,

нічних зізнань незрозумілий плин,
гарячі стебла втомлених рослин,
багряні рештки втраченого скарбу.

Минала осінь — тихо, уночі;
приходив ранок, діставав ключі,
і стверджував відвертість невситиму —

що навіть тут, хоч світло навкруги,
не можна оминути ці сніги,
не можна передбачити цю зиму.