Для тих, кого життя затисло,
Кому на серці сумно й кисло.

I

Життя – немов гірська ріка:
Із джерела бере початок,
Спішить невтомно світ вивчати:
Прозора, чиста, гомінка.

Поволі, зміцнюючи крок,
Стає розбурханим потоком,
Шукаючи свою дорогу,
Важкий вивчаючи урок.

Біжить нестримно поміж гір,
Ворочає старезні брили,
Ті, що дорогу перекрили:
Тобі під силу все – повір!

Та, згодом, засуха... Дощі
Десь заблукали ненароком –
Вростаєш в землю з кожним кроком
І розпач стигне на душі.

Усе повільніша хода
І течія несе поволі,
Приспавши тихим плеском волю:
Дрімає – вже не молода.

Хтось влаштував собі свята,
А ти у буднях, як в болоті,
Що вже набридли до нудоти:
І день не той, і ніч – не та...

Неспішно їсть тебе хандра.
Тим часом інші рвуть підбори,
Ростуть і підкоряють гори,
А ти – наплакав пів-відра.

А щастя мимо проліта,
П’янким і райдужним потоком.
Не встигнеш кліпнуть сонним оком:
А де ж ви, де – мої літа?!

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти,
Дорогоцінні щастя миті
Жбурляти, наче б то – сміття?

II

Чекай!
На хвильку зупинись...
Лиш трохи відпочинь з дороги:
Відновлять сили босі ноги,
Землі торкнувшись, як колись.

Приляж на ковдру трав’яну,
В обіймах свіжої перини,
Поглянь, як хмари в небі линуть,
Мандруючи у далину...

Десь там пройшли твої літа.
Дитинство ще не так далеко!
З гостинцями старий лелека.
Туди щороку приліта.

Розправ усмішкою вуста.
До біса – сварки і печалі!
Як часто ми не помічали,
Що істина – така проста...

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти?
Лови безцінні щастя миті,
Радій і дихай – як дитя!
12.10.09р.