Ти знову мені снився. Ми сиділи на тих же , до болю знайомих сходах. Я дивилась на твої губи. Вони постійно змушують мене   червоніти, накликають якісь заборонені думки. Вони пересохли. Яка причина? Ти хочеш пити чи щось приховуєш?            
Ми ніколи не розмовляємо. Я маю змогу лише милуватись тобою, все інше – під забороною. Ми не обмінювались номерами телефонів, та й серед людей я тебе не помічала. Наші зустрічі – не більш, як сірий стандарт. Проте вони ніколи не схожі на сон. Захід сонця. Львів починає загорятись усіма своїми барвами. На вулицях пусто, можна сказати мертво. Поодинокі трамваї дають про себе знати. Небо, невідомого для мене кольору, якогось хижого, намальованого, фальшивого. Облуплені сходи. До них давно не торкалась рука майстра. Часом здається, що то сходи мого рідного журфаку, але надто пусто там.        
Тримаю твою руку . Вона тепла. Ні, не тепла, як фізичне явище, пов»Рязане з процесом нагрівання. Вона ДАРУЄ тепло. У грудях щось шалено стискається. І пояснення цьому я не знаходжу.            
У тебе якесь дивне хобі. Ти постійно нотуєш щось у своєму блокнотику кольору безодні. Помітно, що кожне написане слово викликає у тебе цілу бурю емоцій. Ти хвилюєшся. Про це свідчить прискорене биття серця. Ти ніби не тут. Тут лише твоє тіло. Свідомість же, в свою чергу, десь між хмарами. І мене ти у свій світ не впускаєш. Коли ж прошу дозволу погортати твій блокнотик, ти починаєш дратуватись, кричати, штовхати мене. Дістаєш сигарету. Куриш. Той дим мене засліплює, я задихаюсь, брак повітря. А потім сон обривається.            
Проходить день, другий і від втоми я знову засинаю. Наперед знаю – в іншому світі на мене чекаєш ти. І реальне життя вже не має такого сенсу, воно втрачає будь-який зміст, втрачає усі свої барви. Дивне бажання – жити одними лише снами, дихати ними.            
Сьогодні ти заснув на моїх колінах. Проводжу рукою по твоєму обличчі, а на моєму з»являється сльоза. Не вірю у те, що бачу. Знаходжусь поряд з ідеалом. На моїх колінах спить втілення краси, тепла, світла та чистоти. Таке гармонійне поєднання. До грудей притискаєш блокнотик, який манить мене чимось невідомим.            
Обережно, ледь чутно витягую той зшиток з твоїх рук. Твоє серце починає битись швидше. Ти відчуваєш небезпеку, ти бачиш крізь закриті очі. Звичайна книжечка. Обкладинка кольору безодні, іншого кольору підібрати не можу. У повітрі літає запах чогось старовинного. Можливо, то сторінки так пахнуть. Відкриваю першу…бачу історію про мою появу на світ. Читаю. Здивована. Гортаю далі. Звіт про те, як я пішла у перший клас, моє перше кохання, перші втрати, перші спроби самогубства. Ти – Ангел. Ти пишеш те, що я потім називаю життям. Ти малюєш кожну картину, ти все за мене вирішуєш. Дивна у тебе робота – творити чиюсь долю. Вириваю з твоєї руки олівець і роблю фінальний запис : «А потім ангел прийшов у її реальне життя.» кладу блокнот на те місце, звідки взяла. Беру твою руку. На неї падає сльоза. Біль і відчуття зради створюють у моїй голові дивну суміш. Свідомість забита старими, як світ, спогадами. Сама того не розуміючи, покидаю власне тіло. Але здригаюсь і починаю тебе цілувати. Твоє тіло крижане. Падає сніг. І з кожною сніжинкою твій образ тане. З»являються люди. Багато людей. Усі вони плачуть так, ніби я вбила ангела. Таке враження, що від них відірвали душу. В їхніх очах бачу слід від багаторічного болю. Мені так їх шкода. Дивлюсь на Тебе, а на колінах лише старенький блокнот. Мовчки ковтаю сльози. У ньому лише одна нотатка : «Я починаю нове життя.».            
Не знаю скільки років минуло. Прокидаюсь від звуку СМС.   «Доброго ранку, моя солоденька!». Пише моє сонце… дивлюсь на його фотографію і бачу знайомі риси обличчя, знайомі очі, посмішку…і губи, що спонукають до чого божевільного.            
Над нами тихо сніг кружляє.           
Нас познайомила зима.            
Тепер я знаю :
ангели серед людей бувають.            
Просто крил у них нема….

2009