А вона так любила небо….Весь час вставала коло вікна і дивилася у цю блакить, то нула у ній. В ті хвилини для неї не існувало нічого, крім неба, її неба, тільки її. Вона любила і чисте, і похмуре небо, і коли небо вкривали сірі хмари, гримів грім, блискали блискавки, ішов дощ, її душа плакала разом з цим дощем, але ті сльози були такі чисті, світлі….А потім знову сяяло сонце, і на душі ставало так світло і спокійно…Ось так раптово кине поглядом в вікно і завмре на декілька хвилин. Та блакить ніби манила її….і не відпускала…І хотілося мріяти, вірити, надіятися, любити. Небо давало їй віру у безкінечність, у щось вічне і безкрає. То було її небо, не бо її мрій, і ніхто не міг так тонути у ньому, як це робила вона. І засинаючи, і прокидаючись, вона любила небо….і не потрібно було їй більше нічого….Але раптом вона подивилася в вікно, а там безодня…Тоді вона вже не бачила небо, просто скло, холодне,пусте скло. І не розбити його, бо можна поранити руки і бо крім нього нічого немає, і не звикнути до нього ніколи. Так порожньо… Сіра стеля над головою…Тільки страх, розчарування і дихати важко через цю сірість…Здається, нічого і не змінилося…але вона не могла так жити, їй не вистачало чогось…не вистачало мрій, не вистачало радості, хоч вона ще не раз посміхнеться… Холодне скло….У нього не пірнути, воно не зігріє душу, це тільки невидима стіна,яка не дає свободи, це пуста холодна в’язниця…А вона так любила небо…