А він її не любить…. Ні, зовсім не любить…. жодним поглядом,жодним словом,жодною клітинкою свого тіла,жодним атомом свого дихання…Не любить!Вона це знає…. Вона навчилася це відчувати,бо вона уміє відчувати його. Вона завжди знає коли йому погано,завжди знає чому…А він ніколи не прагнув її розуміти..Він її не любить!Мабуть воно й на краще. Мабуть якби він її любив,тоді не був би таким недосягненним для неї, тоді не був би її божеством. І от вона знову порвала його портрети, які нещодавно так старанно малювала…Їй повідомили про його нову пасію. Як же вона хоче ненавидіти його, але чомусь ненавидить все більше себе за всі несказані слова, за всі марні зустрічі…А його кохає…На жаль…Їй боляче,вона рве свої малюнки на малесенькі шматочки,щоб ніхто ніколи не зміг розпізнати на них риси його обличчя. Ніколи!І от вона уже зривається з місця і виходить на вулицю. Вона не знає куди іти,не знає,що робити…Вона іде на залізницю,там їй завжди подобалося гуляти,але вона ніколи не ходила туди одна,там так спокійно,вона хоче побути сама. «Навіщо тепер жити?Для чого? Що тепер робити?» Вітер нещадно дме їй в обличчя і не дає дихати, але душевна біль ще тяжче і пронизливіше змушує тіло труситися,і дихати стає так важко…Скоро проїде потяг…А кому потрібне її життя? Кому?Їй воно не потрібне,ні крапельки. В цьому світі немає чудес, крім чуда рухаючогося назустріч потяга, крім слова затиснутого бо крові зубами в губу, крім погляду, в якому так ясно звучало: «Не зможу жити без нього все одно !». І от їде її спасіння і її чудо…Вона встає на рейси…Так-так,ще трохи і все це закінчиться…. Не лишиться і сліду її нещасного кохання на цій землі, ніхто тепер про це не дізнається ніколи!Ще трохи….Цей шум…цей пронизливий шум…. Але навіть крізь цей жахливий крик потяга вона чує своє серцебиття. А серце ніби ще хоче жити, воно все прагне вискочити з грудей і залишитися в безпеці, сховатися від цього залізного звіря. Вона дивиться на потяг,а він такий суворий і холодний,вона вже відчуває цей страшний і очікуваний удар. І тут перед очима він…. такий світлий…такий недосягненний…його посмішка,яка робить його вуста і його очі такими по-дитячому ніжними і безтурботними…. його голос….О ні!Ні!Ні!Ні! Що ж вона робить? Навіщо? Для чого? Ні! Вона буде жити для нього! Хто ж іще буде підтримувати його у важку хвилину? Хто ж іще буде любити його так як це уміє вона? Вона буде жити для нього! Вона починає бігти…. Бігти як-найдалі від цього жахливого потягу, від цієї жахливої залізниці…Вона тепер ненавидить її,вона сюди ніколи не прийде…Це прокляте місце хотіло позбавити її можливості хоч іноді бачити його, хоч іноді з ним розмовляти. Яка ж вона щаслива,що любить його….І от вона іде,сповнена сил,вона вертається додому,але от і він…. Він іде з нею…. Тільки не це…Як же вона боїться цього….І знову важко дихати…. Вона повертається у сторону і робить вигляд,ніби шукає щось у своїй сумочці,ніби не бачить його. Нехай думає,що він її не цікавить,нехай думає, що їй не цікаво з ким він проводить свій час,нехай думає…О,Господи!Він вже пройшов?Він далеко?Ні,вона не обернеться,вона просто не зможе обернутися…Ноги заклякли на місці,а очі бояться дивитися у його сторону…Він її не любить! Він не знає, що вона подарувала йому своє життя! Але вона прийде додому і знову буде малювати його таким,яким вона його любить,своїм божеством….