Небо збентежене твоїми вчинками, хіба не бачиш? осінь демонстративно, пророчо-попереджувально каже: не смій! А ти все та ж безтурботно-замріяна, все та ж дитинно-наївна....ну скільки можна, мила? Глянь-но на інших, вони не такі!
Вони вміють ховати і ховатись, вміють плести і виплітати коси Долі, навіть якщо вони добре не розчесані, розмірено розставляти свої козирі, навіть якщо вони намальовані абияк.
Не сумуй, квітко. Ти народжена не плести, не виставляти прикрашені чужим думки у центр цього бутафорного цирку. Клоуни відпрацюють свої номери, а ти залишишся. Аби було з чим, то й голодний на змістовне, справжній, глядач прийде. Ти йому розкажеш про важливе, про те, що осінь не тільки плаче, про те, що голоси бувають різними, про кришталь і вірність, про майбутнє зірок і народження хом'яків. Про все...
Тоді ти знатимеш, що слова не марно виголошені в простір над тобою і над ними. Вони зловлять кожне слово і, ті, хто шукає, поміж рядків побачать суть. Ти втішиш їх, аякже.
Бери свій скіпетр, звитий з плюща, скроплений росою віщих снів і дьогтем життя і рушай.
Ти все зумієш.