* * *

Якось я неподалік перона
Завітав у затишне кафе,
Взяв собі салату до бекона
І горнятко кави „Нескафе”.

Сів не тільки голод гамувати
Й цмулити гарячу рідину,
А газету шоби почитати
Та цигарку випалить одну.

Тут до мене сіла молодиця,
Привіталась, вибрала меню...
Я й не знав, що у такому віці
Замовляють мало не свиню!

Як зубами вгризлась ти в загривок
Спеченого гарно кабана,
Я свій позір втупив між тарілок,
Щоб його не бачила вона.

Ти – жувала. Я – лишень дивився
І дрімав у сутінках смаку,
Як тоді я ще не подавився
Дивлячись на сцену отаку.


Смажене курчатко трохи згодом
Й лиховісні кусені м’ясця
В шлунок її канули, мов в воду,
Черга надійшла і до крильцят.

Як жертовний стогін, скреготіння
Било мої вуха навідліг,
Хрумкотіння, тріск і плямкотіння, -
За хвилину все почути встиг.

Щелепи би мати як в акули,
Зуб зламався – виросте новий.
Як вона жувала! Ви би чули!
Я ж сидів принишклий, мовчазний.

Моя кава зовсім охолола,
А газета зморщилась в руці,
Шлунок мій згадав, що їв учора,
Аж занили кутні та різці.

Вона хижо врешті облизнулась,
Як лисиця біля кістяка,
Встала, розплатилась, потягнулась,
Наостанок кинула „Пока”.

Вже ж наїлась! Ніде правди діти!
Та простий в історії урок:
Якщо хочеш довше ти пожити –
Їж у міру. Й звісно, без кісток.