...доки донна сидить в похиленій вежі вигадки,
яку власноруч вимурувала з білого піщаника,
...доки годує з рук вогнедишного дракона дитячих сумнівів
(три, сім чи дев'ять – голів чи років),
...доки ретельно перевертає пісочний годинник
і розчесує біле (чи уже сиве?) довге волосся,
і піщинка за піщинкою на брудній долівці виростають
еверести даремних надій –

її Віра, Надія та Любов –
три сестрички-реготулі
на зеленій луці бавляться у квача.
- Доганяй, Любко! – заходиться сміхом Віруня
і рудою вивіркою пірнає в оксамитові трави.
- Доганяй, Любко! – пирскає Надійка
і вистрибом летить до тінявого плеса...
...а захекана Любця –
із маками, вплетеними поміж тугі локи,
з вічно розбитими колінками,
з міточками зеленки на гострих ліктиках –
«квачику-квачику, дай калачику!»
біжить і біжить, горопашна,
аж доки не падає в трави теплі,
в руки ніжні
матері Мудрості...
- Виходь, донно! – кричить Любка, задерши виснянкувате обличчя д'горі, – виходь у квачика грати!
- Та як же я вийду? – зітхає донна.– А дракона нагодувати? А годинник перевернути? А вежа висооока.....
- Тюю, смішна-а-а! – гигочуть Вірка з Надькою. – Драконова ма-а-а-амця! – і показують свої чорні від шовковиці язики.
- Виходь, доню! – кличе мати Софія. – Не бійся, стрибай!
...і стрибає донна, затуливши руками очі,
і летить – як пір'ячко сірої качечки –
повз дракона здиваваного,
повз вежу непохитну,
повз пісок байдужий –
летить і падає
у зелений поділ трави,
дбайливо напнутий
Вірою, Надією та Любов'ю...
І от вже вони біжать наввипередки:
Тільки білі п'яти поміж високого різнотрав'я,
Тільки срібний сміх поміж дзвінкої тиші:
- Доганяй, Анько! Квачику-квачику....