Дві щасливі закохані тіні
навколо вогню жертовного
танцювали танець кохання.

Ці тіні – це наші тіні.
Це ми, наче Сонця діти,
мали танець цей танцювати,
і, вогнем священним зігріті,
тандем непорушний складати.
Та цей танець ми пропустили.
Я чекала, що ти підійдеш і запросиш.
Ти вважав, що цей танець – білий.
Стоїмо осторонь, розчаровані й тихі, мов миші.
Наші тіні від нас мудріші.
Вони швидко від нас відділились,
і у танок жагучий пустились,
показавши нам, як треба жити,
миттю кожною дорожити
на конечному балу життя.
Під чаруючі звуки гітари
танцювали тіні, сміялись,
і у щасті п’янкому купались,
кожну мить беручи в майбуття
на чудовому святі життя.

Бал скінчився. А ми й не почали.
Танець свій в душних хатах проспали.
Ми ж розумні, не тіні прості.
Мудру заповідь зігнорували:
Хто байдуже сидить в самоті,
щастя тих обійде у житті.

В ніч містичну Івана Купала
одиноко вогонь догоряв.
Тіні тихо на землю упали.
Їх ніхто із собою не брав.
Жоден з нас їх, на жаль, не чекав.
Другий раз нас уже не запросять
на долину, де зоряні роси
і де тіні кохання танцюють.
Шанс лиш тим, хто чекає, дарують.

07.07.2007 00:07