У кав’ярню вчора пізно
Я зайшла, щоб випить кави.
В голові гуло залізно,
день пройшов не дуже вдало.
За столом в кутку напроти
хтось сидів з бокалом пива.
Раптом глянув просто в очі
й посміхнувся він щасливо.
– Біля вас присісти можна,
таємнича незнайомко?
Як вас звати? Я – Микола,
мама кликала – Миколка.
Він чому підсів до мене?
І чому згадав про маму?
Наче я дівча зелене,
Що шукає тут стограми.
Незнайомець же тим часом
вже замовив свіжу каву.
Наче знав, що треба брасом
в морі мрій пливти зухвало.
– Ви чекали шоколадку
під подушку післязавтра?
Що за дивна ця здогадка!
Звідки сам, і як дізнався?
Я тоді, з-під лоба, нишком,
Роздивилась незнайомця.
Щось знайомий профіль трішки,
Стукав у моє віконце.
Бути цьому? Ні, не сон це!
Давня це дитяча згадка…
Лиш тоді святим посланцем
був сусідський красень-дядько.
Я тоді читала вірші
Й рахувала геть за сотню.
І дістала найновішу,
шовком всю розшиту, сукню,
й величезну шоколадку,
й цілу купу апельсинок.
От цікавим було свято!
Потім тато брав торбину,
І сусідські діточки
Діставали хом’ячків,
і машинки, й ляльку Ніну,
А Мишко – конструктор й шини…
…Я давно забула віршик,
і нема між нас сусіда.
Тільки знов згадалась віще
ностальгійна віра в чудо.
Незнайомець з дипломата
Враз дістав малий пакунок.
– Вам просили передати
добрі люди подарунок.
Вірте далі щиро в чудо,
Й Миколай вас не забуде.
Я побіг на іншу точку.
І мішок забрав з куточка.
Здогадалась я не скоро,
що ця зустріч не простая –
пила пізню каву вчора
із посланцем Миколая.
18.12.2009