Нікудишнє літо: дощі, дощі. Інколи спросоння вигулькне сонечко, лоскотне промінчиком  та куди йому. Губатий вітрюган налетить, підійме набряклі фіолетом вії, і враз краплі, мов галки на свіжу ріллю  плюх, плюх. З листочка на листочок, із травинки на травинку, нап'ються з калюжі водички, заблимають каламутно- зеленими очима. Підійдеш, зазирнеш в ту каламуть, а там  небо, як у розбитому дзеркальці – клаптиками.
Сидить Сеня у хаті, склав руки на підвіконні, дивиться, як краплі неквапом повзуть по склу: куди одна  туди й інша, дві  в одну. Потім гульк  і дзюрком струмочок донизу. Тривожно якось на душі  наче б і причина не причина, а радості немає…
Коля Рябко, ні світ ні зоря, заглянув, каже: від тітки довідався, що приїхав ще вчора, тільки не захотів тривожити, а сьогодні старий друзяка тут як тут. Погомоніли про те, про се, гукав до Люськи, мов, коле вона гарного кабанчика і, ясна річ, буде хороша горілочка, свіжинка, огірочки, само собою…
Відмовився Сеня. Подумав, встигну до Люськи, там і без мене буде кому горло заливать: Володька, Санька, Оксана Куличка… Вони ж, точно знаю, перші являться. Та і Люська ще та щука: чарка за чаркою, що в роботі, що в пянці  грім баба.
Хоч і не бачились давно, та вже іншим разом. Он скільки днів попереду  ще нагуляюсь, наспіваюся …
Незладились заробітки Сені в Києві, приїхав додому. Надіявся у місті влаштуватися по спеціальності все ж таки  як не як, а мав диплом з технікуму,  та марна справа вийшла. Бо такі як він  ,,чорні”, а що ,,чорним” робити: навантажуй, розвантажуй, вранці чи ввечері. Немає просвітку… Двадцятка тобі в зуби і чеши  ніхто тебе не знає і не бачить.
Пішов, правда, на лоток торгувати, згорів би він пропадом той лоток, ліпше його й не згадувать…
Хазяїн  сука вірменська, жаднючий, нахабний, та й до того ж тхнув постійно козлятиною.
Найулюбленіші слова “Работай, работай. Расчьот, как весна, не за горамі.»
Пропрацював з березня по червень. Старався. Ось консервочка в томаті, ця  в маслі. Бички, осаледчики, шпроти копчені – налітай народ. Підказував, показував, одним словом  на своєму місці. Виручку до копієчки в касу здавав, а собі  корюш із квитанції, для порядку. А що ж одержав для себе, питається?..
Приїхав на фірму, а та сука  з порогу:
 Плохо роботал Сеня, очень плохо.  Межи очі Сені  фюрр конверт!  а сам відвернувся.
Витягнув гроші Сеня, лічить, та тільки нічого лічити  і половини заробітку нема, зникло, як хмарка на небі після дощу.
І така ненависть прямісінько у серце вдарила, що аж похитнувся. Налилося обличчя гнівом – скипіло все!
 Гіві, а решту коли?  через силу видавив з себе.
 Решта, решта… плохо роботал, нема решта, іді, шайтан, іді.
 Іду…  Зробив три кроки уперед Сеня і садонув з усього маху в ненависну пику Гіві. Той шматком лайна  ляп! І прилип до стіни. Зацибеніла червона юшка з розчавленого носа.
Не обділила матінка-природа Сеню силою: кулачища – гирі, та й у плечах ого-го. Обійшов стіл, нахилився, щоб очі в очі з Гіві зрізатися.
 Ну, що скажеш? “Плохо роботал”, падла ти вірменська?  А в погляді така лють клекоче, така злоба – нелюдська…
Злякався сильно Гіві, біліший за полотно, руки розкинув безпомічно, очі скляні. А під ним гидотно мокріє, мокріє, немає вже сил стримувать нужду, страх гострим багнетом увійшов усередину, підкоривши тіло.
 Що, обпудився, сволото?  Крива посмішка зламала лінію губ Сені, обличчя на мить просвітліло.
 Я таких, як ти, до біса бачив, ви ж, коли гуртом, герої, а так – гівно, Гіві, чуєш? Гівно.  Схопив свого обідчика за комір, трусонув, а той на це  ні слова. Голова ватяна, з одного боку на інший – хить-хить маятником. Вийшов із-за столу хлопець, хотів іти, а голос під серцем каже:
“Сеня, ти за чим приходив?..»…
І шукать довго не довелось те, за чим приходив. У столі, в середній шухляді, лежало три товстеньких пачки сотенних.
 Оце воно! Ого! Ще й новенькі! Ум-мце-це,  задоволено прицмокував Сеня.
Тільки ж не тією людиною був, щоб на халяву чужим ласувать  хай би там що, а на чужому горбі в рай не увійдеш, і крапка. Витягнув з повненької пачки свій горьований заробіток  і ходу.
По розкладу електричка повинна бути через півтори години. Спішить нікуди, можна й пішечки навпростець, парком Слави, а там вже й до вокзалу якась хвилинка…
Ішов по алеї Сеня, а червень за ним по п'ятах, то кленовим листочком затріпоче, то рудуватим промінчиком  блись! І загляне в обличчя .
Підняв голову, а куполи дерев аж до хмар дістають, гілочки уверху тонесенькі-тонесенькі, витягнули тендітні рученята і погладжують зелененькими долоньками небеса.
Зупинився Сеня, пірнув душею у височінь і радісно йому стало, спокійно. Розжались холодні лещата ненависті, відпустили душу. Не був ніколи звіром. завжди хотів, щоб по-мирному, по справедливості, тільки ж світ став  гірше пекла, тут або ти, або тебе…

 Усі хмари полічили, чи ні?  Сеня від несподіваного запитання аж здригнувся.
Зніяковіло втягнувши голову в плечі, відповів:
 Хіба ж їх полічиш… Он-де стільки пдиве, на лік життя не стачить.
Поруч з ним стояло задихане рудоволосе дівча.  Розумієте, у мене електричка, а сумка важка, хоч кидай. Будь ласка, тут недалечко, допоможіть.
 На жашківську чи васильківську?
 Так-так, на васильківську… будь ласка, швидше, а то ще запізнюсь.
 Я також на неї, устигнемо, не хвилюйся , ще з пів-години у запасі… А де ж сумка?
 Та он же стоїть.  Сумка з широким паском стояла метрів за десять позаду дівчини. Сеня підійшов і, не зупиняючись, підхопив поклажу.
 Ого! Ти що, сама тягла, іі ж пудів зо два не менше!
 А що ж, тягла, там моя курсова робота, куди подітися… Я майбутній скульптор.
 А-а,  протяжно, розуміючи суть справи, кивнув Сеня,  значить каміння таскаєш.
 Незнайомка розвела руки і, посміхаючись:
– Що ж вдієш, поклик душі.
 Поклик  то й поклик, хоча, як на мене, ти герой, таку сумку  і сама…  поправляючи на ходу пасок, додав Сеня. Пасок був трішечки закороткий і весь час наровив сповзти з плеча, тож доводилось безперервно зупинятись і підлаштовувати поклажу. Дівчина дріботіла ледь попереду, рудувате волосся хвилястим півмісяцем лягло на плечі, час-від-часу оглядалася, і тоді їх погляди зустрічались… «Красива”,  думав Сеня.  Очі – волошки, довгі вії – ніжніші за чорний оксамит, у вухах поблискували сережки з малесенькими камінчиками, волосся, розтікаючись хвилею, лоскотало ці дивовижні корали, прикрашені чарівними перлами. З такою б десь на природі…
 Ну що, привал?  раптом різко зупинившись навпроти лавки, запропонувала його попутчиця.
 А електричка?
 Так ми на хвильку, дивись, у тебе ж піт градом.  Торкнувшись вологої скроні, вона показала мокрі кінчики пальців.
 Ось, на, бери, ще холодна.  Дістала з сумочки півлітрову пляшку і протягнула Сені.  Мор-шин-ська мі-не-раль-на,  прочитала, розтягуючи склади назви мінералки.
Сеня на мить завагався, не пити ж з горла.
 Давай пий,  підбадьорила,  після тебе я, не дай померти від спраги бідній дівчині,  посміхаючись з якоюсь ледь помітною іронією, наполягала, простягуючи уже відкриту воду.
 А чом би й ні? Справді, в роті пересохло і ковток-другий не завадить,  розсудив Сеня.
Мінералка приємним холодком кольнула пересохле горло. Випивши приблизно половину, віддав пляшку.
 Це тобі, дивись, рівно половина, як відміряв… на пий. До речі, ми ж і досі не познайомились. Я Сеня, а тебе як зовуть?
 Мене? А це секрет, сядь, я тобі скажу на вухо…
Cів Сеня, а вона нахилилась, доторкнувшись повними грудьми до плеча, аж дух перехопило від того дотику, і  спопеляючим шепотом на вухо:
 Спи, мій хлопчику, засинай, баю-баю-бай…
Нічого не второпав Сеня, хотів запитати, до чого тут «баю-бай», а біла рука враз лебединим крилом знялася до підборіддя, пальчик ліг на уста, і знову  вже ледь, ледь чутно:
 Спи, мій хлопчику, засинай, баю-баю-бай…

І сталося диво: зрушилася з місця земля раз, вдруге, зеленою каруселлю закліпали клени, набираючи сили, шалена круговерть стала поглинати сонце, хмари, дерева в один вилечезний невпинно розростаючий вир. Підступила до Сені вязка хвиля, плюхнула в обличчя і потягла в той вир; піниться верховіттям перед очима, а порятунку немає. Одне маленьке весельце в руках, стиснув він його металевою хваткою: хоч яка  та надія. Гребе, гребе, жили повипиналисья батогами, а світ темніє, темніє… Дивиться на себе Сеня і дивно йому: наче б то ж він, тільки чомусь вигляду не подає, що впізнав, підійшов ближче, нахилився, а серце мовчить, розірвав на грудях сорочку  звідти блискавка багнетом в лице – шарах!
 А –а – а!  закричав хрипким голосом, закриваючи руками пекучу рану…

Повертатись було набагато важче, ніж іти. Нудило… Вивертало… Очі безцільно блукали в вишневих слідах згасаючого сонця, пелена образів стояла ще десь за плечима. Але поступово мариво свідомості розсіювалось, і світ ставав таким, як він є насправді…

…Біля ніг замість сумки, гора цегли, поруч на лавочці  порожня пляшка з під ,,МоршинськоЇ”
 Аферистка! Ох і сука! Так мене… Ні копійки… навіть на квиток немає… порожньо, вишарила все…
Ліва рука інстиктивно мац-мац  в кишенях один вітер розгулює. Права ж і досі була в кулаці, пальці, замуровані уявою, геть подубіли, нерівно вкрившись знекровленими плямами.
Першим після декількох спроб розтисся мізинець, поступово, через нестерпний біль,  вказівний, згодом інші. Не долоня  а ківш екскаватора. На дні, на самому дні, угрузнувши наполовину в мозолясті складки, тьмяно світилося срібне кілечко.
 Так он воно що,  гмикнув Сеня. Ясно тепер, за яке весельце тримався, мабуть, дівка ледве вирвала руку з його міцної клешні. Ох і стерво, а могла б і зовсім отруїти … Хотів зо зла викинуть, замахнувся, та в останню мить передумав, поклав у кишеню злощасний сувенір, загнув, щоб полегшало, матюка і, поточуючись, побрів у бік вокзалу…
Добрався до села в тамбурі, вийшов з електрички… Дощик  кап, кап, пускається. Хай собі іде, подумав, слава Богу, вже дома…