Магнолії пахнуть
В зеленому парку
І птахи співають
Весняних пісень.
Присів сивий дід
Посидіти на лавку,
Згадати життя,
Пригадати усе…
Він довго зажурено
Міряв очима,
Голубку біленьку,
Що рядом була.
А чорна ворона
ЇЇ все гонила
І гнала подалі,
Бо рядом жила.
Подумалось діду:
«Голубка біленька –
Це перша дружина,
Що Бог мені дав,
Вона була ніжна,
Гарненька, маленька,
Всім серцем любила,
Та я тільки злився –
Її не кохав.
Вона всю війну
Мене дуже чекала,
Молилась, просила
У Бога життя,
За мене ночами
Сльозу проливала,
Боялась, що з пекла
Нема вороття.
Завжди відчувалась
Її дивна сила,
Яку пояснити
Не міг я тоді,
Молитва її була
Сильна, як крила,
Мене захищала
В бою від біди.
.
Вернувсь я із фронту
Живий і здоровий,
А діти маленькі
Уже підросли.
Та я - біс в ребро,
Був такий гоноровий,
Пішов по жінках
Відпочить від війни.
Знедужала жінка
І скоро померла
Не довго за нею
У серці тужив,
Подумав – життя!
Все, мабуть, так і треба,
Собі іншу пташку
Швиденько зловив.
Та пташка давно
Вже за мною дивилась –
Літала, шукала
До мене піхід.
А я, як хлопчисько
У неї влюбився.
Вона ж всередині
Була наче лід.
Красива й холодна,
Жорстока, недобра,
Довбала мене
Своїм дзьобом в висок.
А я все гадав,
Це ворона – чи кобра?
Жахався її
Непростих витівок.
І в мене усе у житті
Шкереберть полетіло,
А сам інвалідом зробився,
Роботи нема,
Ворона моя
Краще жить захотіла,
Від мене швиденько
Назавжди втекла.

Один залишився.
Не знаю як жити.
Дивлюся на білу
Голубку у ніг,
На серці так сумно,
Аж хочеться вити,
Чому я в житті
Зрозуміти не міг
Такі прості речі
Як щастя, як доля,
Чому я, голубко,
Тебе не зберіг…»

2009р.