Тимофія Хропка у селі недолюблювали. Навіть односельці, які знали його як ,,облупленого” не один десяток років, зустрівши на дорозі, намагалися розминутися без звичного ,, Доброго здоров'я”.
Ніна-магазинерша, тільки-но балачки заходили про Тимофія, переповідала впівголосу вже не одному поколінню сельчан неймовірну історію про тюльку…
Діло було ще за Союзу, тоді тюльку у магазин возили не в пластмасових відрах, а в добротних дерев'яних бочках, і коштувала вона по сучасним міркам ніпочім, точніше  шістдесят копійок за кіло.
Хропко любив посолонцювати свіженькою, щойно з відкритої бочки тюлькою...
Зваживши йому, як завжди, грам двісті, Ніна скрутила кульок з цупкого паперу і, висипавши рибу, подала Хропку. А в цей момент одна тюлинка, вислизнувши з пакета, упала на підлогу. Дядько Тимофій нахилився, витягнувши вперед розчепірену п'ятірню, намагаючись дістати тюлинку, та раптом хтозна звідки взявся у магазині рудий цуцик і  хап тюлинку прямо з руки Хропка.
На якусь мить чолов'яга занімів у незмінній позі з розчепіреною рукою, потім, рвучко випрямившись, з несамовитим виглядом без єдиного слова схопив стальну гирю від великих ваг і з усього маху садонув цуценя по голові. Кров бризнула червоним намистом прямо на прилавок, цуцик заскавчав і, крутнувшись, застиг на місці.
Побачивши, що собака мертва, Хропко з задоволенням процідив крізь зуби: ,, Іч, на халяву хотів нажертись”...
Потім обвів поглядом онімілих від побаченого односельців, гигикнув і неспішно побрів додому…
...Хропкову жінку по-сільському прозивали ,,Сливиха”. Це прізвисько, кажуть, причепилося від того, що скільки її пам'ятали, завжди була у грубій синюватій хустці  чи то на дворі літо, чи морозяка дере  їй однаково. Висока, з
продовгуватим худорлявим обличчям, зазвичай з-під хустки вибивалось, як смола, чорне пасмо волосся.
Ось за те чорне волосся люди й подейкували, що хтось в її роду коли б не з циганів, а втім  хто його знає,  може, звичайні сільські побрехеньки…
Років з три назад сталося горе  зникла Сливиха, поїхала в совбез, щоб пенсію перерахували, і ніби крізь землю провалилася. Коли стали шукати, з'ясувалось, що бачили в той день її на міському базарі, а саме  біля крамнички, в якій торгували хустками. Можливо б люди що і вигадали, прибрехали, але ж сама продавщиця підтвердила. Була, мов, така жіночка: ой уже й приміряла ледь не всі, що були на вітрині. Напне хустку  і до дзеркала, та все питається, як воно: личить їй чи ні. А тоді врешті-решт накинула на голову зелену, з червоними ружами, відлічила півсотні й уже на порозі зупинилася, ніби щось забула, промовила тихо якось, знічено: “Пробачте ви вже мені “  та й пішла геть.
Обгляділась продавщиця, а синя хустка Сливихи на стільці висить. Схопила, вибігла  а жінки катма. Так та хустка і залишилась у крамничці. Міліція навіть Хропка в район викликала. Потім разів зо два участковий привозив слідчого з собакою, за селом обходили всі урвища, лісосмуги обшарили та даремно  нема й дотепер Сливихи.
Не витерпіла собачого життя  винесли такий вирок у селі, нічого її не тримало на цьому світі, як то кажуть: ні дитини, ні билини... прожила на землі, ніби тінь, та і щезла. Хіба, правда, ще й дотепер як яка із жінок напнеться зеленою хусткою, так і дивись  зашепче хтось з-під тишка: “Ну дивись, чисто Сливиха”…
За ці три роки удівства сильно посунувся Хропко  де і ділися широкі плечі, виголене обличчя з акуратно підстриженими вусами, випрасуваний білий комірець сорочки, яким часто раніше любив похизуватися.
Якщо повернути з центральної вулиці біля току наліво в вузенький провулок, неодмінно побачиш цегляний будинок з обшкарублою фарбою на кутках.
Із-за високого дерев'яного паркану тепер час-від-часу виглядав літній чоловік у засмальцьованій куфайці і в кирзачах на босу ногу.Тимофій полишав своє обійстя хіба лише на декілька хвилин, які потрібні, щоб купити в автолавці саме необхідне – хліб, сіль, крупу. Скуповувався на два тижні, щоб зайвий раз не снувати на людях. І в добрі роки не полюбляв чужих очей, а зараз і поготів: на лихо вони йому здалися ті люди, спитайте?
Сусідів у Хропка до цього часу не було. Хата  мазанка, покинута попереднім господарем Ільком Гузьом, що виїхав до сина у місто, декілька років пустувала, лякаючи вечорами сільських собак моторошним скрипінням навстіж відчинених дверей. Та з тиждень тому назад, можливо трішки більше, з'явились нові господарі. З “Газельки”, на якій і приїхали нові пожильці, згрузили два металеві ліжка, невеличкий столик та декілька картонних ящиків  ото і всі пожитки. Хропко, який стежив через щілину у паркані за новоселами, іронічно посміхнувся: мовляв, знаємо таких  до холодів перебідують, а потім знову  у місто, бо ж хіба у тій халупі перезимуєш: ні вікон, не дверей, та і дах ніби решето  світиться навскрізь…
Ранки ставали дедалі холодніші і вологіші. Знехотя обрій наливався багряними кольорами жухлої далини і лиш потім повільно розтуляв повіки заспаним оселям...
Одного такого вересневого ранку, як завжди, тільки-но прокинувшись, Тимофій припідняв занавіску, зиркаючи через вікно у двір. Раптом як закричить: “Та хай тобі!…Чур!”... Сахнувшись від вікна і задкуючи назад, спіткнувся об кирзачі, які стояли біля ліжка, і гепнувся на підлогу. Знадвору, притулившись до скла, так що розплющене обличчя обезкровилось від напруження, на нього дивились помутнілі сірі очі незнайомого чоловіка.
 Хто ти?..Га? Кажи, хто!!  заволав на все горло Хропко, але незнайомець навіть не зморгнув. Здавалося, що обличчя приросло до скла, і ніяка у світі сила не підвладна їх розєднати. Час ішов, а два чоловіки один на підлозі у хаті, а інший ззовні у вікні ніби вимірялися зляканими поглядами.
Зважаючи на дивну поведінку непроханого гостя, Хропко, осмілівши, обережно підвівся.
«...Ось я йому»,  подумав про себе, натягуючи на голі ноги чоботи.
Прихопивши в сінях сокиру, став, крадучись, обходити будинок, наближаючись до незнайомця.
Коли до цілі залишалося декілька кроків, Тимофій на мить зупинився, щоб перевести подих. Руки аж заніміли, стискаючи акацієве сокирище, серце, здавалось, вискочить з грудей  бух…бух…бух… Вдихнувши на всю силу, Хропко рвучко підняв уверх сокиру і вискочив із-за кутка. Те, що він побачив, примусило його завмерти в неймовірній позі на якусь незбагненно довгу мить. Біля чоловіка, який заглядав до нього у вікно сиділа простоволоса жінка  сива, як полиновий сніг.
Схиливши голову на плечі, її руки міцно обійняли розставлені ноги хлопця. При цьому одна рука весь час погладжувала прим'яту холошу, ніби хотіла вгамувати ритмічне тремтіння витягнутого, як струна тіла. Вгледівши схарапудженого Хропка, підвівши обважнілу голову, жінка стиха промовила:
 Це  мій син , ми ваші сусіди .
 А-а-а, сусіди,  процідив крізь зуби Хропко .
Так-так.,  ствердно продовжувала жінка.  Юра просто хворий,  при цьому вона глянула уверх на сина, а потім, опустивши очі додолу, ковтаючи невидимий пекучий клубок болю, додала:
 Невиліковно хворий мій синочок. Ми ще з вечора тут...
 Як це ви з вечора тут?  сердито гарикнувши, аж підскочив від здивування Хропко.  Під моїм вікном? У моєму дворі, чи що?..
Підступаючи вперед з лютим виразом обличчя він аж казився, а його очі налилися кров'ю: здавалося, він ладен посікти цих людей на малесенькі шматочки аби тільки вгамувати з народження затаєну в його утробі хижу злість звіра…
Вересневе сонце, звільнившись від рясної пелени туманів, блиснуло яскравим спалахом на склі, потім десятки маленьких сонячних метеликів спурхнули з вікна і закружляли навколо несамовитого Хропка
 Щоб ви провалились,  відступаючи у затінок, прошипів Тимофій.
По обличчю жінки пробігла ледь помітна судома, примушуючи тіпнутися підборіддя, і тієї ж миті на запалених від безсоння повіках заярилась сльоза. Схлипуючи, жінка знову заговорила:
 Юра не завжди був такий, працював викладачем в столичному університеті. За студентів, бувало, горою стояв...  На мить змовкла, ніби щось пригадуючи, змахнувши при цьому з помокрілої щоки сльозу.  Два роки тому  продовжувала далі, поїхали усією сім'єю на відпочинок в Карпати. Спорт ото такий є  на човнах спускатися по гірській річці. В одному човні  Юра,
в іншому  Свєта з донечкою. І як воно сталося таке горе... Раніше скільки ж плавали  і нічого… Туман у той день спустився великий... Треба ж було перечекати, а вони  злегковажили  от і поплатилися.
Юра веслував попереду, минув один вир, потім ще, прослизнув між виступаючим з води камінням, і на чисту воду тільки ж виплів зразу  зирк назад, а від човна Свєтиного самі друзки в червоній піні за ним на хвилях гойдаються. Кинувся рятувати  та сам ледь живий лишився: побило його об каміння так, що на березі непритомного знайшли, а от Свєту з дитинкою  ні. Забрала їх річка до себе і не відпустила.
 Досить нюні мені тут пускати,  раптом різонув грубим голосом Хропко, перебиваючи розповідь.  Горе у них, а в мене що? Не горе по-вашому…Чуєте? Ану, марш з двору, горювальники!  махнувши рукою в бік хвірточки, нахмурив брови Тимофій.
 Ми нікуди не підемо,  відповіла жінка. Вислухайте ж до кінця, ради Бога! заблагала мати...
 Що мені слухати?!  ошкірився Хропко.
 Та зрозумійте ви!..  Її очі ніби пропекли опецькувате обличчя Хропка наскрізь.  Юра прийшов до вас за допомогою! Ви ж людина?..
Почувши такі слова, Тимофій замовк, очі його округлились від здивування.
 За чим, за чим?  перепитав явно спантеличено, не розуміючи, про що йдеться.
 За допомогою... я все поясню, зараз усе поясню …
Яблуня на сусідському подвірї вже росла не один десяток років, середина стовбура вся чисто вигнила, і лише завдяки молодому поверхневому шару тримала на собі вагу крислатих віт. Тимофій навіть не пригадує, хто її посадив, адже коли Ілько будувався на старому подвірї, деякі дерева там уже росли. Приставивши драбину до стовбура так, щоб було зручно пиляти відчахнуту гілку, скрегочучи від невдоволення зубами, Хропко взявся до роботи
” Де ви взялися на мою голову ліпше б собаки вили, чим отака напасть приключилась”  думав по себе.  Оце сусіди так сусіди  один не сповна розуму, а та інтелігентка ледве клигає... Та нічого, ось морози припечуть  отоді побачимо, де воно засвербить...”
Відпилявши гілляку, а потім ще раз перепилявши її навпіл, Хропко відтягнув яблуню вбік, вивільнивши прикриту густим плетивом побагрянілих віт двометрову колоду. Увесь час, напротязі якого Хропко вовтузився з гіллям, за його плечима у незворушній позі, ніби по команді «струнко», витягнувся Юра, а неподалік, прихилившись до стовбура аличі, сивоволоса, геть змарніла жінка.
Діждавшись, коли Тимофій відтягне і другу частину, гілки Юра кинувся до колоди. Нагнувшись, став прискіпливо її оглядати: при цьому з його уст зривалося якесь незрозуміле гортанне булькотіння. Ретельно обмацавши колоду, потім сівши на один край, зігнувши перед собою в колінах ноги, його руки спочатку обережно і повільно, а потім з кожним новим рухом з боку в бік упевніше і швидше стали черпати уявним веслом стиснуте ранковою прохолодою повітря…
Навколо човна в безперервному русі роїлися малесенькі з зеленуватим відтінком бульки. Течія, підхопивши легенький човник, на кожному повороті намагалася викинути його на скелястий берег, та Юра, перемагаючи стрімкий норов гірської ріки, долав бурхливу стихію.
Вглядаючись у далину, йому здавалося, що ось зараз за цим гірським згином він неодмінно побачить Свєту з донечкою. Вони, як завжди, будуть махати руками і весело вигукувати: “Сюди! Cюди!..”
Одержавши за спиляну гілку дві гривні, Хропко, не дивлячись на свою вроджену байдужу грубість, ще довго стояв з напіввідкритим ротом, не зводячи очей від людини. яка бачила інший світ. Та не тільки бачила, а й жила в ньому  по-своєму. В цьому Хропко після побаченого був переконаний вже “желєзно”..
Тепер, прокинувшись вранці і відгорнувши злинялу фіранку, він перш за все кидав погляд у сусідський сад.
Осіння природа готувалася до зими, невблаганно оголюючи багряні краєвиди, нанизані на шпичечки пожухлої трави, сріблясті клубочки інею світилися холодними іскринками, які згасали лише тоді, коли сонце підіймалося високо вгору. Юра сидів на колоді і ритмічно веслував, час-від-часу зупиняючись і вдивляючись у далину.
Значить все в порядку,  кумекав Хропко.  Немає смислу бентежитись! Все буде, як і має бути...
Він давно вже помітив, що до сусідки через день бігає фельдшерка: побуде з десяток хвилин  і ходу. Та оце вже останніх два дні велосипед подовгу стояв під хатою, а десь перед обідом загурчав автомобіль і зупинився: з медичного газика вилізло троє, витягши носилки, поспішили в хату . Погрузивши в машину хвору жінку, двоє санітарів підійшли до Юри, зупинившись поруч з колодою, перебалакали про щось між собою, а потім вправним рухом заломили хлопцю руки назад. Щось схоже на жалісний крик вирвалось у нього з грудей, у куточку напіввідкритого рота з'явилася піна, хлопця начало тіпати судомами. До санітарів бігла та сама фельдшерка, на ходу набираючи у шприц якісь ліки... Після зробленого уколу Юра враз обм'як, відкинувши назад голову із широко розкритими очима.
Хропку, який стежив за сусідським двором через шпарку в паркані, на мить здалося, що Юра, відкинувши голову, дивиться прямо йому у вічі. Інтуїтивно сіпнувши головою, Тимофій відхилився від шпарини, та враз оговтавшись, припав знову й вже не відводив очей, аж поки непритомного бідолаху не увіпхнули у медичний газик.
По ночах знову стали вити собаки, густо мережачи своїми слідами випавший напередодні пухкий сніг. Хоча Хропко і позабивав дошками навхрест двері й вікна сусідської оселі, все одно вітер, гасаючи в порожніх кімнатах. видобував з тиші моторошні акорди протяжного скрипу. Інколи Тимофій, уже зайшовши у хату, навіть роздягнувшись, знову одягався і виходив на подвір'я  не спалося. Тоді він обходив з городів високий паркан і, підійшовши до засніженої колоди, сідав на те місце, де колись сидів Юра, мружачи очі, подовгу вдивлявся в зоряний обрій, силкуючись там когось побачити…
Коли на початку березня селом облетіла чутка про смерть Хропка, багато хто не повірив, адже Тимофія зроду в медпункті не бачили: здоровий був дядько, дебелий  і на тобі: така смерть приключилась. Закацюб в сусідському садку, сидячи на колоді. Аби ж питущий був  ясне діло, а так... хто його зна…
Лише секретарка сільської ради, оформляючи документи, підмітила:
 Бач, воно як у житті, Сливиха пропала саме в цей день і Хропко, ну... ніби змовились, та і все...
Потім, закривши папку і поклавши в сейф, додала:
– Збіг обставин...

2010р.