До мене в хату залетіла бабка.В неї були великі чудні очі та гарні перламутрові крильця,які видавали дивні звуки кожен раз,коли та намагалася вирватися в зелений простір за моїм вікном. Було надзвичайно цікаво дивитися ,як комаха дві хвилини вдивляється в вікно,а потім всім своїм крихітним тільцем б’ється об шибку, а потім знову застигає з живим трепетом і недорозумінням. Якось пафосно зазвучить,але в її блискучих оченятах, я помітила відчай та жагу волі…Саме так-жагу волі,- і ,як велика фантазерка я зразу ж уявила,що коїться в голові моєї бідолашної стрекози. Там за вікном буяло літо,чи зеленіло,а може усміхалося?...ну,це не важливо. Тихе плесо озера розрізали байдарки,плюскалися діти у воді,десь за обрієм спливав утопленик…але не це цікавило мою маленьку мандрівницю,поблизу бережка шумів очерет, тут, зовсім недалеко, дзижчав комар двокрилий,похитувалося на тонкій стебелинці сонечко семикрапкове та сонно кумкала в глибині очерету жаба озерна,а над водяною гладдю чекали на свою матусю(чи на татуся),а може на сестру чи брата лютка дріада,різновид моєї бабки…Може і не була вона люткою дріадою,але скажу вам по секрету,мені подобається ця дивна,вигадана мабуть не менш дивним ботаніком, назва. Скоріше всього стрекоза,була звичайною стрекозою звичайною.. Безглуздя..

Отож бідна комаха марила синім небом,рівним плесом та зеленим очеретом за моїм вікном. Там на неї хтось чекав,може хлопець?Чи то пак, самець? Чи як там в комах? Я заплуталась…Що за дурня лізе в голову? Плутанину думок обірвало несамовите дзижчання-моя лютка билася своїм тоненьким тільцем об холодне скло,тріпотіла крильцями та крутила очима. Мені стало її шкода. Я просто уявила себе на її місці,в ув’язненні або в чужому місті,де тебе ніхто не знає і всім до тебе байдуже. Захотілося зробити щось дуже хороше(зі всією своєю відразою до комах),захотілося випустити бідолаху на волю. Озброївшись шматком старого фартуха,я вирушила виконувати важливу місію-місію порятунку. Тремтячою рукою я намагалася схопити крихітну гостю,благання на кшталт «дурненька,ходи сюди,я тебе звільню»,змінювалися словами «крилата потворо,ти зараз звідси вилетиш»,-і врешті-решт я загнала комаху в глухий кут. Ще хвилинку,ось, я вже ширше відчинила вікно,ось беруся за тряпчину,простягаю руку до стрекози і …чую характерний «чвак»…

На мить мене заціпило,обережно забираю руку з того місця,де до сих пір була комаха…І,підтверджую сумні здогади: комаха й справді «була»,на місці бабки жовто-зелена слизька пляма…

Подумки лаю себе та дурне створіння з перламутровими крильцями,яке не могло вилетіти в напіврозчинене вікно і витираю жовто-зелений слизький слід вбивства(знаючи свої слабкі нерви на шматок тканини навіть не зазираю,відразу викидаю у смітник).

Визираю у вікно,а там: буяє літо, чи зеленіє?а може усміхається?ну,це не важливо…тихе плесо озера розрізають байдарки,плюскаються діти у воді,десь за обрієм спливає утопленик…але не це цікавить мене і навіть не жорстокість цього безглуздого світу,в якому так безславно загинула маленька стрекоза, десь там ,у парку мене чекає він…А я тут з комахою тупою парюся,блін!
2009 р.