Серже! Не могли вони ст...ти, бо їх вже голими руками відірвали! Уважніше слід текст читати, ну, чесслово )

Та ні, Любаш, не всьо так просто...
Прикинь сама -
якщо правильно уявити часово-подійний ланцюг, тоді "до того, як щось у неї стояло(ли), літ. героїня позбавлена була лише волосся ", а все інше у неї було цілим аж до якоїсь війни (напевно до якоїсь з воєн у Перській затоці).
Тоді, шо виходить? так познущатися могли тільки ізвєргі -янкі десь у катакомбах Гуантанамо, не інакше...
Правда, Россі був помічений у клубах Ювентус і Мілан, але я не думаю, що попри південний темперамент так над людиною могли познущатись "тіфоззі", наприклад ФК "Інтер"... Та вони наче ж ніде і не воювали...
Вобщєм "Янкі, гоу хоум! " :оО

Бачиш, Сержику, на порядку денному ще й досі (не побоюсь цього слова) стоїть питання статі означеної тушки. Але якщо прийняти твою точку зору, тоді пропоную такий розвиток сюжету.
Вона була найманкою, якимсь там "беретом" (це пояснює відсутність волосся). І одного разу потрапила в полон до аборигенів. Які, власне, і зробили з неї тушку. Дивним чином вона вижила і її комісували. Але, повернувшись додому, вона побачила, що квартира вже зайнята. Отим самим хлопаком. І тоді він упросив її залишити його, а замість квартирної плати запропонував свої послуги. І намагався не звертати уваги на всі її тілесні ушкодження, доки не зрозумів, що у його подруги відсутнє серце і взагалі-то він схожий на некрофіла, ніж на коханця. АЛЕ! Його хтва чоловіча натура так і не збагнула, що причино всьому стала війна, яка разом з грудьми, зубами, волоссям і ін. вирвала з неї душу. Скажу більше: цей твір – справжня соціальна драма.

в такому разі я наполягатиму на готичному романі! ну подумайте самі: самотнє, понівечене створіння, за кращих своїх часів насправді було нічим іншим... як прекрасною блідою графинею, що мешкала у величезному похмурому замку зі своїм ексцентричним 70-ти річним дядечком-диваком, який ще з юності захоплювався медициною і шиттям. дівчина була зовсім юною, навдивовижу витонченою, захоплююче чуттєвою, вражаюче загадковою і феєрично дурною.

далі уважно стежимо за стрімким розвитком жахливої веревички фатальних подій:

якось вночі графиня бере свічку і йде гуляти красивим, старовинним кладовищем. ледь увійшовши на його похмуру територію, перечіпається через корінь, падає, впускає свічку. та потрапляє їй на волосся, воно горить, вона кричить, дощ іде, мертвяки мертві, кладовище парує могильним холодом. прийшовши в себе, в силу неабиякої самовпевненості, легким порухом змітає з голови залишки волосся, пригладжує лисину і вирішує йти далі. проте, не минає і кількох хвилин, як на запах смаженого м*яса, грубо розверзаючи землю, що буквально фонтанує у холодне нічне небо, вилазить брудний, смердючий і брутальний перевертень, хапає графиню за ногу і відгризає її. графиня кричить, перевертень тікає, вітер шумить, вовки виють, всім страшно і хочеться блювати… всім, окрім графині!, яка вигідно вирізнялась з-проміж інших графинь непересічним пофігізмом до дрібних негараздів сірої буденності. тож, оговтавшись, вона віртуозно перев*язує культю шовковим бантом, осмикує сукню і граційно звиваючись між мармуровими пам*ятниками і темними, вкритими пилом, надгробками, повзе собі далі, кокетливо вихляючи стегнами, лише час від часу зупиняючись, аби помилуватись краєвидами і вправити вивихнуті пальці. аж ось, в одну із особливо зворушливих митей споглядання, її ніжну графську уяву вражає біла плита, що витончено гойдається від вітру над розритою глибоченною могилою. і, о, що ви! - якій же графині без ноги, грудей і волосся не закортить погойдатись на самому краєчку надгробної плити над прірвою? - вона тріумфально виповзає на край плити і уже за мить, невимовно здивувавшись, падає разом із нею у могилу. графиня кричить, ключиці ламаються, зуби від жаху вистрибують із рота, плита падає зверху на графиню, череп трощиться, трощиться і все, що ще не потрощилось.

коли сім скажених псів, поласувавши грудинкою, врешті дотягли понівечені рештки графині її дядькові, він уже знав що робити, бо іще з юності мріяв створити ідеальну людину! та, оскільки із підручних засобів у нього не виявилось жодних підходящих органів, аби пришити їх небозі, він, ледь оговтавшись від неочікуваного облому, як справжній джентльмен і маніяк, зважується пожертвувати їй те єдине, що йому самому за віком і станом здоров*я вже абсолютно непотрібне...

усю ніч із лабораторії під самісіньким дахом жахливого замку долинають дивні звуки, загрозливо блимає світло і вибагливо смердить, і лише на ранок, ледь опісля переможного крику перших півнів, перелякані слуги нарешті чують істеричний старечий крик екстатичної радості:

- воно живе-е!!!!

Та ви не розумієте... Фотокартки всетаки до нашого часу збереглися... А дівчина їх побачила ну і встало..А що до питання про те, що саме встало - то вже підручники з біології читайте.. .Я вам тут не дохтор...

Дякую :)

що ж, готичні романи - чисті і возвишені у своїй жорстокій невинності, тому мені і не хотілося плюндрувати цю цнотливу наівність брудними подробицями юності дядечка-збоченця,
проте, якщо читач вимагає...

ще на самому початку оповіді про графиню з*являється деталь, яка вже тоді мала би привернути нашу увагу: це - дядечкове захоплення шиттям! саме воно і є ключовим у розгадці таємниці із футболістом Россі, бо усім своїм змістом ніби говорить нам: за цим криється щось більше! спочатку ти захоплюєшся шитвом, а потім...потім...потім і мужньою мармизою футболіста Россі! та найсуттєвіше те, що згодом ти ще і передаси цю естафету згубної пристрасті своїй небозі...

і тут ми нарешті починаємо розуміти, що у абсурду немає меж.

так, секундочку. тут не сходяться, ізвінітє за слово, кінці з кінцями. дивіться самі: на момент доленосної події (перетворення молодої, сповненої життя графині в тушку) дядечку вже було 70 років. а шитвом він захоплювався ще в юності. якщо навіть уявити, що дєйство проходило на теренах сучасної Росії, то виходить, що футболіст Россі... ні-ні-ні!!! тільки не це!!!

так-так!!! от ви і розгадали ще одну жахітливу таємницю! коли Россі ще був юним і нерозбірливим, молодий барон - майбутній дядечко феєричної графині, не давши ради своїй згубній пристрасті, його... кхм... скажімо, обламав у карти. опісля пережитої ганьби хлопець, так і не стерпівши лихої долі, з горя вирішив повіситись на кладовищенській осиці. саме там його і побачили перевертні; вирішили: чому добру пропадати, і перетворили на собі подібного. з тих пір він оселився на старому кладовищі, неподалік дядечкового замку, і заприсягся усе життя мститися роду хтивого дядечка...

аж якось похмурої дощової ночі юна дядечкова небога взяла свічку і пішла гуляти красивим, старовинним кладовищем...

o, tempora, o, mores!
тоді дещо стає зрозумілим у таких на перший погляд непов"язуваних речах, як непереборна ерекція тушки і старі, але не забуті гріхи розпусника-графа-дядечки. Оскільки останній, за вашею версією, колего, "пожертвувати їй те єдине, що йому самому за віком і станом здоров*я вже абсолютно непотрібне..", то в хвилини, коли перед вцілілими очима колишньої небоги поставало знівечено позором, але все ще незабутнє обличчя перевертня Россі, це "абсолютно непотрібне" оживало з такою силою, що завдавало клопоту нашому ліричному герою.
Ось тут ми підійшли до ще однієї таємниці: яким все ж таки чином колишня графіня, нині тушка, з"явилася в сьогоденні, в скромному інтер"єрі оселі ліричного героя???

ви напевно чули про архетипи? сублімацію? фрустрації? зелених чоловічків? зрештою, усе це тут саме причому, бо далі йтиметься ні про що інше, як про суцільний психічний розлад.

так от. після вдалої операції, аби убезпечити себе від безмежної вдячності небоги, дядечко вирішує відправити прекрасну бліду (тепер – особливо бліду) графиню у оздоровчий морський круїз і продає сомалійським піратам за мертву мавпочку, яка за життя вміла танцювати ламбаду. небогу щасливо доправляють у Кафу, де її, зовні так зворушливо подібну на колоду, купляють на розтопку у палац правителя. проте, під час базарної метушні стається непередбачувана річ, ящик з дбайливо запакованою графинею випадково переплутують і вона дивом потрапляє на корабель, що прямує до Аляски. уже майже діставшись берега якийсь цікавий юнга зазираючи у ящик здіймає галас, і ящик, усією командою тричі харкаючи через ліве плече, негайно скидають у воду.

аж ось, одного похмурого дня молода експедиція вчених-антропологів натрапляє на дивну зледенілу знахідку... "об*єкт" доправляють в англійський музей, який невимовно гидуючи, негайно дарує його швейцарському музею, той презентує польському, звідки ящик, перев*язаний рожевою стрічкою, їде у вірменський. і здавалося б ось вона – похмура Мекка усіх зневірених у собі обледенілих тушок прекрасних блідих графинь, проте не минає і тижня, як на щастя усього персоналу, купившись на рожеву стрічку, сенсаційну знахідку викрадають пермські колекціонери…

…пересікаючи кордон з україною, вони таки заглядають у ящик, голосно кричать, кидають його посеред дороги і хаотично тікають…

усе відбувається влітку. одинока тушка у ящику поступово тане, рожевіє... а тим часом якраз іде наш л.г., який, будучи щирим українцем не лишає добро посеред дороги; навпаки – приносить його додому, дбайливо закриває двері із середини на чотири з половиною замки, оглядається, чи ніхто бува не бачить, і нарешті відкриває ящика, аби помилуватись халявним здобутком...

от! як завжди - метелик Бредбері затріпотів своїми прозорими крильцятами. якби не відбулась та рокова зустріч юного Россі і розпусного графа, наша тушка, можливо доповзла таки до замку і з часом перетворилася на стару, товсту гусиню-інваліда. А так хоч пристрасті зазнала. Хоча в цьому треба віддати належне щирому українцю-ліричному герою, який згідно з автентичним принципом "не з"їм, так понадкусюю" не викинув ящик з вікна і не підклав під сусідські двері.
Правда, залишається загадкою, звідки у одного ліричного героя двокімнатна квартира. Але це вже зовсім інша історія...

"O, Mama mia...!" (вже давно забутий людьми і Богом, геть сивий ексфутболіст Россі десь на далеких Апенінах починає безперестанку гикати...)
"І хто ж мене так довго згадує? Чи не власник Челсі Абрамович якимсь чином дізнався про мене і хоче підписати контракт на купу англійських лірів..."O, Mama mia...!"

Ніколь, ти ,як завжди, просто неперевершена! (сценарісти Голівуду нервово гризуть пальці - від кожного пальця вже залишилось по одній фаланзі ...)
Попри такі "армагедонські" картини, дякую за купу позитиву. Поки "первинний" автор, не дай Бо, це все не видалив - копіюю собі окремим файлом (для некомерційного вжитку, чесне слово!)
Авторе, здається Ви стали знаменитим, а ваш твір - вже майже класика!
Було б чесно, якби Ви (Денисе) негайно бігли до найближчого серйозного універсаму і дрібним оптом скупили всі "градусні" напої, аби виставити дівчатам, які так шалено пропіарили вас разом з цим твором... :о)))
Залишилось тільки взнати, яким напоям вони віддають перевагу саме в цей час... ;о)

Дуже вдячний вам за такий глибокий аналіз мого твору, я навіть не підозрював, що з під мої клавіатури вийшла ціла мильна опера, замаскована у віршика :) Я обов"язково прислухаюся поради пана СеРжа і при нагоді пригощу вас чимось смачненьким, на ваш вибір=)

Та на здоровлячко, милий авторе! Це ми з Нікою вдячні Вам за такий шанс доторкнутися до підсвідомості :)
Щодо напоїв, то зранку ми вживаємо, як усі інтелігентні люди, лише сельтерську. А "щось смачненьке" залежить вже від рівня Вашого ...гм.. інформаційного метаболізму :)

Якщо під моїм інформаційним метаболізмом в цьому питанні ви маєете на увазі обізнаніст в алкогольних напоях - навіть не претендую на високу посаду у цьому питанні. Тим паче "щось смачненьке" звичайно коштує "щось важкенько" але раз в місяць можна дозволити собі випити пляшечку "Baileys"

Конспірація у вас невдала ;) Я одразу розкусив... ;)
*сором'язливо цілує*