Знищуєш ліричного героя, не твориш, сподіваючись на мовчання?
Мовчання, яке має сенс. Таке мовчання, яке буває лише між рідними…яке дає надію на внутрішнє черпання смислу і самозбагачення (є по суті його ціллю і центром), тобто дає право на Слово, але потім.
Потім… але потім, тоді, коли Ти будеш дорослою, сильною, вкоріненою в життя, соціалізованою, тоді, коли це вагоме слово Тобі начебто личитиме (співпаде з твоєю личиною),…тоді, коли воно буде немовби найпотрібнішим для повноти Твого існування (принаймні як рятівне коло від зміління й задушливих буднів).
Але…але чи народиться Воно (Слово) після цього неприродного і заціпенілого, напруженого і наелектризованого, надломленого і втомливого мовчання (не теплого і родинного, а такого, яке єднає коханців, що навзаєм обікрали один одного, наївно рятуючись від самотності)?
А якщо й народиться, то…чи побачиш Його тендітну вагомість, тоді, коли «життєвий досвід» явно підказуватиме, що жити без Слова (смислового, образного, містичного, релігійного, поетичного, символічного. художнього…) значно спокійніше, а головне…головне – легше?..
Чи почуєш хоч Слово, навчившись не творити, звикнувши не відкривати себе іншим? Іншим, які відкривають нам найголовніше – дар Любові.