Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.