Гарячий рум’янець заливав юні щічки Ліни щоразу, коли Костя вимальовувався у дворі її будинку. Зазвичай вона відсиджувалася з якоюсь книжкою на кухні , поглядаючи, ніби ненароком, із-за сіро-червоної фіранки на свого «аполлона», котрий розсікав нещодавно покладений асфальт верхи на отриманій у спадок від старшого брата «Україні». Або, куди крутіше, на новомодному скейті. Потім, щоб переконати всіх, а в першу чергу себе, що нічого героїчного в тому нема, й сама опанувала той нехитрий засіб пересування. Мабуть у дитинстві, можна все, бо з таким навіженством Ліна більш ніколи не нехтувала фізичною безпекою. Так з’явилися спільні інтереси.

Пори року мінялися, як загадано матінкою-природою. «Мені б таку постійність і впертість»,- думала Ліна. Чумацький шлях чарував своїм зоряним шлейфом свідомість, а просякнуті денним сонечком дошки саморобної лавки приємно гріли спину. Вона обожнювала отак лежати, поклавши голову на коліна Кості, розповідати йому про мерехтливе небо і слухати про його кохану Наталку, яка волею долі жила так далеко. Ліна шалено, але по доброму, заздрила отій Наталі, але задовольнялася відведеною роллю бойової подруги.

Роки дитинства широкими кроками рухалися до свого закінчення. Остання шкільна осінь нещадно замітала примерзлим листом вулички провінційного містечка. Відсутність будь-якого, хоч трохи придатного для спільного проведення часу місця, виганяла шпацирувати до парку всю місцеву молодь. Сидячи біля підніжжя обеліска (місцевого визначного місця, що найбільше користувалося попитом серед закоханих пар), Костя з Ліною тулилися один до одного, намагаючись зігрітися та обговорюючи плани на майбутнє. Плани окремі один від одного. На язику Ліни тридцять два рази крутилося те одне заповітне слово, та сміливості так і не вистачило. Гарячі губи Кості і …серце Ліни, що як сполоханий горобчик, прагнуло вистрибнути з грудей. Здається, він тоді так і не зрозумів чому воно так вистукує.

Надривний стогін гальм, запах горілої гуми, здавалося, чути навіть через екран . «Якесь жахіття» - подумала Ліна, і подивилася на номерні знаки того, що раніше було автомобілем. Його автомобілем. Горнятко випало з рук і чомусь, підозріло тихо, розсипалося по підлозі десятком черепків. «Ніби й не були ніколи одним цілим», - подумала Ліна.
Ввечері наступного дня вона пробиралася через стіну шаленого дощу, котрий закривав своїми пасмами протилежну сторону вулиці, тільки люмінесцентні лампи на другому поверсі старезного госпіталю натякали, в якому напрямку потрібно рухатися.
Ліна нестерпно довго йшла широкими лікарняними коридорами. Жовте світло відбивалося від казенного кахлю і замурзаних стін . Ліна не знала що буде далі. Не знала, що скаже своєму чоловіку, як зможе пояснити зраду. Не знала як буде просити Костю прийняти її допомогу. Та страшна ніч, відзнята операторами столичного телебачення, зробила його в’язнем скаліченого тіла, а її - в’язнем давніх почуттів. Нічого. Вона буде його руками і ногами. Головне - Костя живий.
2010