Гордій ні разочку Людмилі не снився. Згадувала з роками все менше. Запаморочливий біль перших місяців розлуки влігся щільним шаром у пам’яті, затуливши нещасливе перше кохання від немічної озлобленості, що довго-довго смоктала сльози і вибудовувала нездійсненну помсту.
Гордій відходив у спогадах усе далі. Дорога у спогади все вужчала. Й іноді Людмилі Гордій здавався персонажем не її драматичного кохання. Однак ця обставина додала йому привабливіших рис. Отак непомітно і образа пройшла.
І тут приснився! Він. Такий відчутно близький. Страх подумати — через стільки років! І приснився молодим, закоханим! Але очі, котрі вдивлялися в її найпотаємніші переживання, чого й Людмила намагалася в собі не зачіпати, чисто світилися невиплаканою провиною. Гордій, із сну, долонею доторкнувся до зап’ястя, нахилився — думала, що поцілує — і сказав — щока до щоки:
— Я хочу сина…
Людмила рвучко обійняла його у тому сні і прокинулася від торкання до чогось металевого. Рука зап’ястям лежала на годинникові, який звично рахував Людмилині ночі вже багато років.
Шоста. Кімната потроху виринала із темряви. І Людмила перехотіла досипати до своїх звичних семи годин. Збуджене серце переживало сон — відлуння йшло всім тілом. Кров переповідала його теплій і затишній самотності жіночої плоті. Гордій нагадав про себе у напівреальності сну, і забуте почуття проросло на світ. Та Людмила не впізнавала рис колишнього кохання як Гордій був у сні вдягнений незвично — бавовняна сорочка, три верхні ґудзики розстебнуті, закочені рукава… У нього була інша зачіска. І щось тривожне у посмішці.
Прийшов у сон і змусив закохати в себе вже нового!
— Я хочу сина! — згадала Людмила єдині у сні слова. Та які!
Мимоволі Людмила оцінила себе теперішню. І не захотіла, щоб він побачив її таку: у звичному полоні самоти, в оточенні нечепаних мрій, котрі втішали вже більше, ніж можливість їх здійснення.
Відчула, що змерзла, бо ковдра лежала окремо, зібгавшись людиноподібно уздовж протилежного краю ліжка, просторого ліжка, яке всуціль належало тільки Людмилі.
Це тоді, колись, Людмила помирала від кохання, а воно, виходить, помирати не збиралося. І намагається крізь сон Людмилу реанімувати. Ту Людмилу.
Чи то так і Гордієві перейшло, переболіло? А нехай би!
«Гордію, я хочу, щоб тобі боліло, щоб у твоєму серці, а не в моєму лоні перевернулась і завмерла ненароджена дитина! Як тоді — після твоєї зради! Щоб ти носив її до скону і не міг добути із серця!» — прокричала подумки Людмила у не холонучий сон-видіння. А Гордій все посміхався… Жбурнула, наче в цю посмішку, об стіну обридлого годинника і ледь біля вуст зловила долонями стогін, що боляче розірвав горло, викидаючи назовні ножі і леза всіх образ на Гордія.
Впала на подушку знесилена і притишена.
За вікном прокидалося місто. Сонце золотим дзеркалом стало перед світом.
Людмила ще довго так лежала і слухала шосе з припливами та відпливами автомобільного шуму, клацання дверних замків на її сходовому майданчику. Слухала, як її кіт Кардинал намагався подолати опір добре причинених дверей після падіння годинника і врешті змирився та притих.
Невиразно, наче помилково, дзенькнув дзвінок. А після паузи обізвався двома голосними закликами, настирливо шукаючи відповідь у тиші цієї квартири.
Людмила мусила піднятися. Босоніж, поспіхом одягаючи халата та підбираючи «крабом» розкидане на плечах волосся. З канапи у залі зіскочив старий Кардинал і побіг за господинею, яка чомусь обділила його увагою вже вдруге за цей ранок.
Людмила механічно, як завжди, подивилася у дзеркало в темному коридорі. «Дуже треба!» — подумала про себе і, не поцікавившись, хто по той бік, прочинила двері.
Там стояв Гордій. Не встигло й у серці йокнути. Не встигла й думка жодна сполошитися. Так наче переступила у щойно пережитий сон.
Обоє мовчали. І здавалося, ніхто не збирається порушувати мовчанки. Гордій сперся об одвірок і ще помовчав з опущеними очима. Але не витримав і заговорив першим:
— Кажи щось, прошу тебе…
— Ти вперед кажи! Повтори те, що уночі сказав!
— Уночі?.. А що я казав?
— Ти казав — ти й знаєш!
— З трьох спроб, може, відгадаю, якщо підкажеш.
Підійшов кудлатий Кардинал і тернувся об сумку посеред килимка під дверима, тицьнувся писком у чоловікові черевики. Задер морду вгору, наче хотів краще розгледіти чоловіка. Потім лінькувато попрямував до зали.
Людмила і Гордій удвох дивилися на Кардинала. Тепер жінка обізвалася першою:
— Ні, не з трьох. З однієї.
2000