(Із роману у новелах «Небо і земля Прикруті»)
***
Якби втомлений птах упав на землю і не міг більше підлетіти, то він би виглядав так, як виглядала з висоти Прикруть.
Три довжезні вулиці сходилися у пташину голову — дзьоб уп’явся у зелений пагорб, котрий підковою оточував півсела. Якби птахи могли мислити, як люди, то подумали б згори, що котрась крилата несла велику підкову і впала з тяжкою ношею. Чи якби люди могли мислити по-пташиному…
А тепер Прикруть обросли садки і гайки. Вона нікуди не летіла, хоча була жива живими людьми, які до тіла і крил доточили вулички, закапелочки, городи і стежки. У серединці були сільрада, пошта, школа, контора та інші людні місця. Збоку, за шкільним стадіоном, наче відпала, заростала колющами напівзруйнована церква. Пташиний хвіст зайняли колгоспна контора, тракторний парк, тік, комора. Ферми вирваними пір’їнами біліли несиметрично і загублено на чималій відстані від села, і були причеплені до нього розбитою дорогою та кількома стежками, які у вдаваному безладі плутались, перекреслюючи одна одну.
До пташиної голови село набувало досконалішої форми, симетричної заспокоєності. Тут і стежок було менше, а три дороги вузько збігались у один куток, огорнений густою зеленню. З цієї околиці дороги вже нікуди не йшли.
А в самісінькій пташиній голові чубатіла бузками і старими яблунями садиба Лукії Німцевої. Перед двором збрелися куценькі стіжечки — у пів-віночка. На воротях, одвернувшись од села, завмер криничний журавель.
Улітку Лукіїна хата зовсім ховалася у зеленому буянні, наче пташка-Прикруть на кілька місяців втрачала голову…
Праве крило від Лукіїної садиби займала Надька Вітрогон, а ліве — баба Федора Кицька. Усі три сусідки були самотні — кожна із власної причини. Стара Федора поховала свого діда давненно, а діти жили у великих далеких містах і там теж уже почали старіти.
Надьку чоловік покинув: була льотрою і горлохваткою, не проминала жадної причини з кимось посваритися. Якби не лаялася, то захворіла б.
У Федори став квартирувати сорокарічний наїжджий з міста. Ніхто не знав, чого він змінив городську волю на сільське ярмо. Спочатку працював у столярні.. Вправлявся гарно. Але завжди був недобре наїжачений, наче всі перед ним у чомусь завинили, хоча його першим ніхто і не зачіпав. Покинув столярню. Пішов наймитувати по людях. Брав за роботу строго грішми та повним гранчаком надодачу. Затирав горілчаний дух волохатим
зап’ястком. Бабі Федорі не платив — допомагав давати лад у дворі та хліві.
Лукія ж успадкувала самотність та невеселу долю від матері Степки. На самотність і долю не скаржилась, бо не бачила себе іншою.
Степка прижила Лукію з німцем. Війна жебрала їхнім селом і вижебрала майже всю родину, лишивши послід — дочку німця. Степка з матір’ю, Лукіїною бабою, у сорок шостому якось обсіялись і обсадились, поправили хату, проминули виплаканими очима та порожнім серцем День Перемоги. Того ж року Степчина мати померла від слабкості та невтішних думок про дочку-пройду і про непотрібну онуку. Померла, не простивши і не благословивши на мрію про щось бодай втішніше, ніж минуле.
Степка трохи пережила вік матері, залишивши всі образи на прощення дочці та ще ненародженим онукам.
Лукії було неважко звикати до самотності. Люди цурались її від народження. Одним словом — Німцева.
Як не жила. Але й вона щось мала у душі, у думці, у щоденних клопотах. Он — садиба, осісьо — хата. Не знала, що можна ще чогось хотіти. Жила собі своїми законами. Щоранку чіпляла щільною купкою вимиті слоїки та глечики з горщиками на кілочках, засторчених поміж квітів біля веранди. Чисті та блискучі сапки та граблі єдино знали у селі, які у Лукії долоні. Кури ж знали свої кубла. Лукія любила у всьому лад, проте дозволяла, щоб у грядку цибулі забігав кучерявий мацько, а на тички з квасолею дерлися кручені паничі. Лукія раділа, як на котрій грядці гуляли яскраві повняки, а по ягодах — пахуча м’ята.
Щодня мила риночку котові, щоб молоко не закисало. І тим часом із котом балакала. А Надька підсміювалася над сусідчиними звичками, часто ховалася у малині і вислуховувала все, що призначалося не її вухам. Люди мовчки слухали Надьчині перекази, але це не бентежило язикату Вітрогониху, і вона реготала стільки разів, скільки переказувала Лукіїні тайни.

***
Отак всі знали про Лукіїні турботи. І ніхто не питав, чи вона того хоче.
Сиділа у дівках до тридцяти. Її дівоцтво взявся виправляти заробітчанин Михаїл, той, що жив у Федори. Якось перейшов межу між городами та й каже:
— Диви, скільки з твоєї шовковиці ягід нападало до баби!
— Їжте собі на здоров’я, — одказала Лукія, не припиняючи зривати на картоплях листочки, обсиджені кузками. — Падалиця — курам та гіндикам. А самі — з гілок беріть, — додала, дивлячись долі.
— Михаїл я …
— Знаю.
— А ти якась непривітна. От городська женщина представилась би, посміхнулася б до мужчини. У тебе ж ім’я є?
— Є.
— То скажи, як не жалко.
— Лукія. Наче не чули?
Розігнулася і пішла до стежки. Озирнулася ледь помітно. Потім сміливіше. І спинилася.
— Я не городянка. Селючка собі та й селючка. Мені це не вадить. — Зиркнула, аж Михаїл очі примружив від сяйва, що сходило з її лику. Пружний погляд з блискітками затамованої жіночності сполохав Михайлову самовпевненість. Відчув, як набрякають його очі зворушенням.
— А ти Михаїл чи Михайло? — вже по-свійськи запитала Лукія.
— Михаїл. Так названий і у паспорті записаний.
— Городський? — наче уточнюючи, але — аби щось сказати, продовжила й так задовге спілкування з малознайомим чоловіком.
— Городський.
— А мені беріжок би обкосити та обніжки… Серпом довго… Куренята у траві губляться. — Лукія вже сміливіше зазирнула у чуже обличчя.
— Кошу я добре. Не згірш од когутів.
Того ж дня явився. Косив, клепав і знов косив.
Лукія строїла вечерю і виходила щоп’ятьхвилин подивитися на косаря. Працював він завзято, тримаючи обличчя твердим. Лукія визирала у двері, щоб зловити пом’якшення Михаїлової незворушності чи, може, видивитися нової долі на заміну тій, що байдужою мовчункою жила у Лукіїній хаті.
Згодом Михаїл заходив знов і знов. Куток ожив. Баба Федора, коли тре і не тре, згадувала у бесіді Лукію:
— Вона ж така плохенька. А роботяща! А чепурна! — По тому баба довго кивала сама собі головою, додаючи: — То тобі не Надька. Та теж хазяйка — мови нема. Але ж кіля неї не примостишся — покусає. Лукія — о! Генший раз муху вигонить з хати, щоб не вбивати.
По цих переконливих бесідах ув одне вухо Михаїл переставив ворота у Лукії, перекрив курника, розвалив і склав наново шопу. Старався, як для себе. Робив і мугикав під ніс городських пісень. Лукія мовчала теж, звикаючи до чоловічого товариства. Бо до того Петро-листоноша був єдиним чоловіком, до якого вона забалакувала першою і не почувалася ніяково.
Мовчала, але нині думки розкуйовдили душу. Рідкісні для Лукії радість і сором накотилися однією хвилею.
Раділа, що яйця у старому ситі не залежуються. Раділа, що картоплю треба варити у більшому чавунці. Раніше для себе одної і варити не хотілося.
Михаїл гарно працював, гарно їв, говорив мало.
— Яйця смаж на два боки і щоб краї були присушені. Смальцю клади — не шкодуй.
Або раптом, сьорбаючи борщ:
— Чого ти картоплю непорізану преш у вариво?!
— Бо ж молоденька… Що там її перекусити? Так моя мати робили.
— Одвикай. І зілля того стільки у харч не пхай. Я не козел.
Лукія не сердилась. Наступного разу годила. Хіба важко?
Якось Михаїл довго мовчав у миску. Почав:
— Випери сорочку. І штані. Гудзіка приший до матні. — наче тільки оце і виважував у мовчанні.
Лукія відчувала, що не штани з сорочкою ниньки завдають клопоту чоловічим думкам.
Вгадала, бо Михаїл знову озвався:
— Вже Надька всю малину витопче і очі зламає. Тре її пожаліти? Тре. — Сів рівно, поставив лікті обабоки тарілки, ледь не впершись у рідке. — Будемо укупі жити, чи як?.. — Кашлянув і обтерся.
Лукія йому на те підскочила до плити, вхопила сковорідку зі шкварками, посадовила її навпроти Михаїла. Ще відрізала хліба, хоча скибок і так було зайве. Стала щільно мести долонею по вицвілій клейонці.
— Та цить-бо! — зупинив Михаїл Лукіїне засоромлення. — То лишатись мені?.. Налий нам обом по чарці.
Лукія ковтнула, закашлялась і вискочила у сіни попити води, врятувавшись од відповіді уголос.
— Вчити тебе і вчити. Неук! — сказав і пішов забирати з Кицьчиної хати чоловічі пожитки і чоловічу присутність.
У радісних руках Лукії не втрималась маленька салятирка, вмита і втерта після вечері. Білі у візерунках трикутнички розсипались по обидва боки порогу. Лукія понесла черепки за хлів, не знаючи, де їх притулити — вона не пам’ятала, коли востаннє бився посуд. І чи бився?
Через город од Федори до малини понад Надьчину межу гупав чобітьми Михаїл:
— А хто там пасеться? Візьму косу — п’яти пообкошую!
У малині шелеснуло і квакнуло по-надьчиному. Чоловік зареготав на всі городи. Лукія мовчки незле усміхнулась.

***
Вжилися. Без закону. Народилася Лідка. Ось і до Лукії прийшло материнство. І в Лукії доля перестала бути куцою.
Михаїл умів командувати і повчати. Лукія вміла потурати і мовчати. Він часом злував — йому не треба було причини. А вона світилась чистим ликом, аж тепліло навколо. Тепло струменіло довкруг живими променями. Але серце Михаїла не вбирало того тепла, а коробилося ще щільнішою кирзою.
Найбільшою втіхою для Лукії стала Лідка. Чорнявенька, кучерява, як батечко, взяла ж його темні блискучі очі і такі ж гарні, намальовані вишнею повні вуста.
Що з того, що Михаїл і разочку не торкнувся своїми вустами блідого ніжно-дівочого рота Лукії? Мала чоловіка і дитину від нього, оминувши поцілунки і кохання. Ні лагідних торкань, ні раптових полохливих слів бажання.
Михаїл не любив вночі Лукію коло себе. Спав розкішно, на двох подушках. Зрідка приходив до дружини, коли забував роздратування. А Лукії й легше так. Дівкою не знала кохання і зараз не сподівалася. Швидко призналася собі, попри свою недосвідченість, що нічого Михаїл їй дати не може.
Свою спраглу душу виливала у квіти на рушниках узимку і в справжні квіти влітку. Хоча Михаїл тих квітів наче не бачив, підтинаючи їх, коли обкошував моріжок понад стежкою, тином, у садку. Лукія саджала знову. У Михаїловій душі квітів не було, то й поза собою їх не бачив.
Люди мовчки жаліли Лукію. Надька не жаліла і не мовчала. Любила вжалити сусідку. Того яду у жалові прибувало і прибувало. Прохромивши Лукії тонку напинку несхованої чистої душі, Надька аж сама захлиналася власною труйкою. Єдиним порятунком було висичатись на людях. Однак Лукія і тоді посміхалася. Як мовчки посміхалася до листоноші Петра на його щораз невеселі новини:
— Знову твій двадцять рублів одіслав до міста.
— Знать треба комусь тих двадцять рублів. Він же не вітрові їх пустив.
Лукія не любила копирсатися у сумнівах. Можна було дівувати до смерті у безголосій хаті. Можна було жити із своїм-чужим Михаїлом. Вона вже знала обидва смаки, але переважувати і порівнювати їх гіркоту не збиралася.
Перезимувавши отак кілька раз, приймак став ще дратівливішим і насупленішим. І мовчав по-злому, і голос подавав, коли треба було вивільнити злість. Тиша упізнавала повернення хазяїна по лютому матюччю. То знай, що він перечепився через дитячу іграшку або необачливо сьорбнув гарячої юшки.
Частіше нагадував жінці про її нещасливе походження і всі вади, які міг знайти тільки він (і Надька!), приписував її народженню:«Німчурисько!»
Лукія вже й не намагалася вгодити. Він в очі гукав її Німцевою, вона його подумки — Чужим.
Проте сліз Лукіїних ніхто не бачив, бо їх і не було. Молода ясність і привабливість не хотіла сходити з обличчя. Ні душевна печія, ні тяжка праця не посягали на тиху вроду. Руки й ноги залишалися білими і тендітними, п’яти не репались, хоча загрузали у грядках не менш од інших. Плечі не горбились. Жінки з бурякової ланки приписували невгасиму принаду далекій крові німця. Для Надьки це була ще одна зачіпка дорікнути сусідці, охаючи на свої качанкуваті і хворі з юності ноги. Ці ноги вперто тупали у малині, а всетерпляча межа між садибами була старанно втрамбована походами-підглядинами.
Лукія не раз ловила сусідку, але ґвалту не здіймала:
— Чи ти думаєш, що моя малина солодша від твоєї?
— На халєри мені твоя малина! — не виправдовуючись ніколи, бурчала у відповідь ніколи не винна Вітрогониха.

***
Надьчина злостивість підминала Лукіїне терпіння. Терпіння перейшло у заціпеніння, аж поки у тій же малині не зловила чоловіка на сусідці. І чого то Лукії здалося, ніби кабанчик порпається у кущах? Аж там інші шкідники!
— Надько! Мишко!
— Що Надько? Що Мишко? — не збентежений, а навпаки злий огризнувся чоловік, одвернувшись спітнілою спиною, на якій комарня цмулила кров’яку.
Лукія дивилася на брудні плечі Михаїла, виковзані Надьчиними руками, щойно вийнятими з грядки. Лукії підвернуло душу.
Винувата не розгубилася:
— На тебе чоловік і глядіти не вельми ласий, не те що вилазити. Об тебе ж синяків наробиш, короста худа! Так тобі і тре!
«Ото вловила порося!» — втікала од запаморочення Лукія.
І раптом почула Лідчин плач. Донька ніжку встромила між штахетів і не могла порятуватись, соваючи нею аж до крові:
— Мам-мам-мам!
Лукія витягла дитину, жадібно обійняла, змивши дитячі сльози своїми першими жіночими.
Михаїл вже чекав у хаті — ще більш запінений і рішучий. Сорочка прилипла до спини, піт виїдав комарині прищі, а він лютував і нетямився у ненависті, і не хотів її більше тримати у собі. Лютував на тоненькі білі руки, на сріблястий спокій очей, на блакитні жилочки скронь, на нечутну ходу. На усе, що належало Лукії і носило печать її затамованої сили. Дикий вітер крові рвав йому жили. Михаїл, уздрівши сльози, прагнув ще Лукіїних сліз, її болю і приниження.
— Іди-но сюди, Німчуро!
Йшла — не на його лютий поклик, а щоб ніжку Лідці перемотати. Як ото дитині зчухрало шкіру, так Лукії хто здер з душі останній захисток. Злякалася себе отакої. Ніби вперше бачила свою душу окремо від себе. Розтривожена душа бовкала над нею велетенським дзвоном, однією лише материнською тривогою втримувана над спорожнілим тілом. Лукії хотілося лише одного — щоб перестала плакати дитинка, щоб не боліло їй. За тим забула помічати й Михаїла.
Лідка сиділа на ослінчику перед мамою і трусила болючою ніжкою. Лукія все не могла розправити тремтячими руками зібганої шматинки, щоб вгорнути рану.
— Ну і що з того? — зарепетував до Лукії, озвавшись уголос лютою думкою. Звіром зиркнув у бік Лукії.
— Іди! Іди геть! Іди до Надьки! Хоч до неї у малину, а хоч на радюжку!
— Ач! Заговорила! Де й голос узявся!
— Мені нічого віт тебе не треба! Іди зблиску! Забирай свої манатки!
— Хочу піду, хочу лишуся! Бач, пащеку роззяпила!
Не думала більше йому одказувати: бридко і навіщо? Тільки подумки заклинала:«Згинь! Пропади! Шкуро ти, шкуро…»
Боляче ворухнулося намуляне потамованими образами серце. Але відкрита рана на доньчиній ніжці боліла сильніше. Лукія обдмухувала крихітну ніжку під скигління Лідки.
Михаїлів сказ не проходив. Він ледь стримував бажання зламати худеньку спину у ситцевому прихистку. Замахнувся і опустив кулака на плече дружини. Лукії здалося, що то її дзвін-душа обірвалася з невидимого ланцюга і впала на неї. Не втрималася на ногах і почала падати на дитину. Нічого не трапилося на шляху безпорадним жіночим рукам, щоб утримати тіло. А Лідка падала разом з мамою. Мала вдарилася головою об край ліжка. Бильце загуло, наче то йому заболіло. Лукія схопилася на тремтячі ноги, кличучи розбитим ротом свою дитину. А та раною на голівці закривавила долішнє ряденце і мовчала з широко відкритими очками. Потім якось раптово зблідла, наче зів’яла, і опустила повіки.
Михаїл, не озираючись, гупнув дверима — випала клямка і зірвалося кілька тарілок з мисника, глухо розколовши тишу на кілька уламків.


***
Дитина не рухалась. Лукії не чулось її дихання. Злякавшись видіння дитячої домовини, Лукія заверещала по-тваринному, забувши од горя людську мову.
Люди позбігались. Федора, як розхристаний кожух, незграбно впала коло сусідки на коліна і захекано все сіпала нещасну за плече, не маючи духу щось сказати. Лукія теж нічого не могла вимовити. Од крику горло зірвалося і одне страшне харчання ще відлякувало смерть, яка маревом звисла над дитячим напівживим тільцем.
Лукію відтягли від дитини.
Листоноша Петро щойно увійшов до розхристаної хати, щоб віддати листа Михаїлові. Ще не розуміючи, що трапилося, і не чекаючи пояснень, взяв обережно маленьку Лідку і спокійно поніс надвір. Він мовчки ніс великій біль Лукії, проминаючи десятки стривожених облич. Хтось помчав уперед веломашиною, щоб знайти коней з підводою.
До будинку фелшарки розірваним ланцюжком трусили баби. Кожна несла на обличчі павутиння смутку. Знесилена і забута, бігла навпрошки до медпункту і Лукія, хрипко кличучи доньку. А в скронях гупало:«Так тобі і тре, Лукіє!»
На колгоспі знайшли вільну пару коней.
Фелшарка з Лукією сиділи у купі свіжонасіченої зеленої маси. Мати тримала непритомну дитину і виразно чула, як гострий сік молодого зілля в’їдається в подерті бур’янами ноги. Лукія раз-по-раз піднімала очі на дорогу, нетерпляче видивляючись, чи не їде назустріч швидка.
Коли підвода повернула за колющі , котрі двома комірами затуляли дорогу од села, людям Прикруті вже не стало видно нічого. Порох тривоги трохи спав, і кожен почав голосно і аж занадто бадьоро переказувати по-своєму побачене горе. У балачки втрутилось голосне мукання череди. Худоба покликала всіх до власних турбот.

***
Лукіїна корова ревла під розчиненими, але безлюдними ворітьми.
Михаїла ніде не було.
Надька попорала свою однорогу і сховалася у хаті, — не з почуття вини, а з вірності собі.
— Надько! Май совість! Чи ти не чуєш ревиська? Загнала б! — гукала стара Федора, лопаючи галошами по сусідчиній стежці.
Стара зашелестіла у вікно кленовою гілкою. Щойно сама загнала Лукіїну корівку, видоїла покрученими пальцями. Знайшла чисті слоїки — процідила молоко і не зна’ на скільки днів поставила на глиняну долівку у коморі.
Пройшлася двором, ніби шукаючи притулку для своєї нерозрадженої тривоги. Старечі сльози поблукали донизу розорами зморщок. Баба здогадалася, що це Михаїл винен у всьому. Але стара Кицька винуватила у всьому себе.
Увійшла до Лукіїної хати. Порозсовувала гармидер, перехрестилася на запечену кров. Знайшла онучу, внесла води і довго відтирала підлогу, а закривавлене ряденце згорнула і підсунула під ліжко. На цвяхові, що тирчав ув одвірку, висів ключ від перших дверей. Виходячи, помітила на столі кинутого поспіхом листа. Заховала його під замацаний хвартух. Вже майже спокійна зачинила хату, підперши двері віником. Знову пішла до Надьки.
Гукнула із сіней до кімнати. Було тихо. Баба зазирнула, не переступаючи до кімнати. Копиці пихатих, гарно вишитих подушок ковтнули всі хатні звуки.
— Сусідко! Дочко!
Хата мовчала і далі.
— Чуй, треба ж договоритися.
— А на лихо мені договарюватися? — сердитий голос прохромив щільну облогу подушок.
Баба далі собі:
— Корову доїтимеш у Лукії?
— Чия корова, хай той і глядить!
— …бо ж пальців не чую, вже незграбна. Там дві відрі на тину чіплять. Старим відром Лукія напуває, а в маліроване видоює…
Надька знов одмовчалась. Баба ж була настирна:
— А хай ти луснеш, чортова сестро! Господи прости… Доїтимеш?!
— Ідіть, бабо Федоро! Я вас не приглашала. І не оскорбляйте!
— Ой! — Баба запхикала астмою із-під обвислих грудей. — Та ти сама собі ходяче оскорблєніє!

***
Лукія довго була з дитиною у районі. Переказували, що і в область возили.
Стогнучи, день при дні стара Кицька порала Лукіїну корову та іншу животину. Обвиклися кури і кіт. Обвиклася і корова, але гладити себе не давала. Кожні бабині провідини корівка обводила фіалковим оком, хвицаючи щоразу бабу хвостом і проказуючи в цебра коротке «му!».
У ланці жінки поділили Лукіїну пайку буряків і встигли двічі пройти.
Михаїла шукала бамага із суду. Так і пожовкла, скоцюрбившись на столі у Петра-листоноші.
Баба Федора найняла за літру та вечерю кількох лобуряк, щоб порятувати Лукіїну картоплю та грядки: бур’ян засів урівні з гичкою. Лобурякам сподобалася бабина шкварка і вони по-черзі то у корови Лукіїної вичищали, то воду носили, то череду відпасали.
Інші ж чужі ноги не толочили траву в Лукіїному дворі. Провідували лише криничного журавля. Проте без господині усе тут дихало пусткою.
Навіть Надька мусила дати відпочинок малині, і та кинулася молодим паростям у садок до зобижалниці, далеко перетявши межу.
Федорі було тяжко за чужими клопотами і сумно за Лукією та Лідкою. Щодня чекала, ставлячи напоготові у веранді кошик папірок. Вони швидко підгнивали, злежувались. Баба виносила їх корові, а свіжі знов вносила до веранди.
Одійшли давно вишні і малина. Серпень лоскотав жовтим вогнем немічні крила Прикруті, спалюючи понад стежками спориші. Село дихало яблучною сушкою, що рясно випала на дахи веранд та літніх кухонь. А коли сушка віддала соки жадібному сонцю, то вулицями пішли нестримні пахощі варених качанів. Дітлахи до гульні йшли з качаном, пастухи в череду — з качаном. Тільки з Лукіїного двору ніяким живим духом не віддавало.

***
Був свіжий жовтий світанок, коли Федора вкотре йшла доїти і вигонити на пашу сусідчину корівку. Але хлів уже був відчинений. «Зум-зум!» — цівки молока зихкали об відро аж на весь двір. Баба заплакала з радості і поспішила всередину.
— Лукіє! Доню! Ти вже вернулася!
Уперед мукнула корова. Лукія, не озираючись, сказала:
— Привезли. Ледь не вночі.
Федора не почула у голосі Лукії радості.
— То ж доброго здоров’я тобі і Лідці!.. Ти ж її привезла, чи як?..
— Доброго здоров’я, бабо! Бачу, не дали занепасти моєму малому добру. Божі у вас ручки, бабо! — І нарешті озирнулась на мить. — Як ви тільки витримали!
— То вже байдуже! Важко було, поки тебе чекала, а ниньки на радості переболіло і забулося. — Баба зайшла глибше у хлів, щоб зазирнути на Лукію, бо сусідка не впізнавалась їй зовсім. — А як же Лідка?..
Лукія спинилася доїти. Їй не хотілося і рота розтуляти ні до кого. Проте бабу Кицьку вона образити не сміла.
— Жива моя Лідка, жива…
— Хрессссвятий Боже! Хаба ж я кажу, що вмерла?
— Бабо… Бабо… — наче застогнала Лукія.
— Добре… я те… прийду в обіді. Цукровок принесу. А там, у льоху, глянеш, я гірків троньки насолила… Разом пообідаємо сьогодні. Це ж радість така… — Казала вже баба ніби й не до себе, а наче виказуючи комусь доручення: — Це картопельки тре нарити…
Щось у старої зірвалося по бурхливій радості — вона присіла на перекинуте цеберко біля хліва і заквохкала згірклим горлом. Пелехаті спідниці трусилися разом із бабою. Покручені корчики долонь затуляли старече ридання.
Лукія обличчя не підіймала, ще більше зігнула плечі. Не кидаючи доїти, втерла лице об рукав. Теж плакала — нечутно, як навчилася біля дитячого ліжечка по лікарнях.
Потім баба і Лукія обідали на веранді. Від картопляного пару та свіжого кропу ожив хатній дух.
Федора дослухалася. Але ніяк не могла почути з хати бодай звуку на ознаку дитячої присутності. Лукія помітила бабину тривогу.
— Ходімо! Поздоровкаєтесь з Лідкою.
— Ходімо. Я ж вельми скучила.
Лукія оглянулася на Федору, наче збиралася щось іще сказати, але натомість:
— То й ходімо.
Лідка сиділа у подушках. Баба впізнавала і не впізнавала дитину. Кіски, диви-но, он які! А личко витяглося, схудла вся. І щось у дитині лякало. Потім дитина невиразно булькнула — щось сказала. Федора злякано зиркнула на Лукію.
— Вона вас не впізнає. Ніколи.
— І довго так лежатиме?
— Я вмру, а вона лежатиме.
— Ой, доню! Дохторі ж заре такі вчені! — з безадресною надією чи благанням проказала стара.
— Долю нічим не вилікуєш… Тільки не голосіть, бабо! Я вже одплакала Лідку.
— За тобою, дитино, плачу за тобою…
Дзенькнула клямка сінешніх дверей. У порозі тупав Петро.
— Повернулася, здоров була! — вклонився Петро, додавши по паузі якось схвильовано: — Лукіє…
Лукія кволо кивнула.
— Це осісьо суд знову шукає твого аліменщика…
Жінка байдуже повела плечима і пішла до кімнати. Причинивши за собою двері. Петро розгублено глянув на бабу і подав їй папірця.
— А мені воно нащо? — гидливо одвела руки за спину. — Ти б пішов. Не до людей їй заре.
— Не можна, щоб було не до людей. Але… піду. — скинув картуза, зачерпнув ним повітря і знов начепив на зопрілу голову. — А чули? Надьку до родільні завезли. Наледь встигли. Прямо на центрі коло лавки взяло. Вродила… дівочку. Од цього ж аліменщика. Мабуть… Така животата завжди була… ніхто й не розгледів до посліднього дня.
«То вони… от воно що… Дитятко зимнє, видать» — порахувала Федора, уголос бідкаючись:
— От лихо!
— Це дитя — лихо? — обурився Петро.
— Та перехрестись! Хаба ж дитя винне?
— От і я кажу — дитя не винне.

Поверх пташині крила Прикруті лягали невагомі крила сутінків, огортаючи село коштовним шовком спокою. Прикруть-пташка дрімала, обтяжена повними садками і людськими турботами.
Літо востаннє присідало вечірнім метеликом на айстри. Небо блимнуло першою зіркою, а від неї засвітилося безліч нових. Небо зваблювало. Але Прикруть не здіймала до нього величних стражденних крил. Вона не літала ні поночі, ні вдень.
Федора Кицька згадала про давно захований лист, підібраний у день смутку. Дістала. Одтягла каглу. Поклала листа у плиту і запалила. Стара посудила, що чинить справедливо. Конверт, облизаний полум’ям, злущився, оголивши чужі думки. Вогонь вихопив з рядка:«…і якщо так, то…»
Слова пропали.
А Федорі й байдуже — вона не вміла читати.
2000