Із циклу "Електричка Київ-Малин"

Студентам завжди мало часу. Студенти завжди запізнюються.
Сьогодні Аня з кількома однокурсниками їхала до Малина. У гості. Власне, Аня була малинчанкою. А її найліпші друзі — з різних міст. Аня так часто із захватом розповідала про своє маленьке старовинне місто, про його принади і дивацтва, що навіть у цілком байдужого до спостережень та мандрівок виникало непереборне бажання «все це» побачити.
Сесія позаду. У заліковій книжці — переважно «п’ятірки». Той же «багаж» результатів і в Олександра, і в Нелі, і в Степана.
Між собою друзі звалися Сандріно, Нел, Естефан, а сама малинчанка була у друзів Анітою. Так їх спілкування, на їх же думку, набувало шику та розкутості.
Ось цей квартет, у якому, до речі, були відсутні любовні пари, їхав до Малина розчинити його дух своїми настроями. Друзі настирно розпитували Аню про все, що з’являлося у полі зору і за вікном електрички. Коментарі подружки здавалися смішними і дотепними. Тому компанія часто реагувала на них надто чутним реготом.
У наступному купе сиділо четверо літніх людей, котрим дотепи Аніти не подобались, а регіт решти друзів видавався брутальним і шокуючим. Опоненти голосним шепотом перемовлялись короткими моралізаторськими фразами, серед яких з притиском й зневажливою інтонацією звучали слова «ця молодь».
— У молодих і старих мізки та вуха влаштовані по-різному. — Начепивши по-старечому на кінчик носа свої модні окуляри, прошепотів вдавано чутливо Сандріно.— Це так несправедливо…
— О! Так, вельмишановний! — вступила до імпровізованої інсценівки Нел. — Поки слово пройде катакомбами слухових апаратів та сплющеної сірої речовини, воно деформується і калічиться…
Нел при цьому жалібно закотила очі і покрутила розчепіреними пальцями над тім’ям.
До молоді озирнувся один із літніх опонентів, котрий не особливо критикував поведінку студентів, а більше підкреслював свій нейтралітет фразою «Ну, авжеж…». У старого із вуха визирала кома слухового апарату. Він сказав лаконічно і необразливо, бо і сам не почувався ображеним:
— Поспілкуємося про це?
Естефан та Аніта почули це швидше потилицями. Мимоволі потилицям стало трохи ніяково. Але потилиці не вміли виявляти емоцій і реагувати мімікою, тому друзі виглядали незворушними, а відтак — нахабними (в очах старих сусідів по вагону). Сандріно та Нел надто увійшли в роль, тому не здатні були (та й зухвальство не дозволяло) зіграти у чемність. Хлопець набирав обертів:
— Перший! Перший! Як чуєш? Я другий…прийом…
— Другий! Я Перший. Чую тебе з перешкодами. Спробую наблизитися… Прийом.
Сандріно криво посміхнувся, видавши свою розгубленість, але вперто продовжував.
— Перший!.. — в інтонації його зникли нотки веселої агресії. А натомість з’явився прихований цинізм. — Дивись, милиці не поламай…
Аніта раптом пацьнула по обличчю друга своїм шарфом. Сандріно і на це «акторствував»:
— Перший! Тебе не чую! По курсу якась комашня…
Із компанії літніх піднявся на весь зріст другий дід і пожбурив газетою у надто говіркого артиста. Від надмірної жестикуляції його шапка впала на голову сусідки. Стара хотіла її підхопити, але шапка відлетіла до ніг войовничої молоді. Дід без шапки украй розгубився. Сандріно і Нел зареготали на весь вагон. Аніта й Естефан разом нахилилися до старого вибляклого хутра і перезирнулися. Аніта передала назад, не озираючись, ще теплу шапку. На неї війнуло духом чужого тіла, і це збудило незрозумілу жалість і гидливість водночас. Вона тернула руку об власні джинси і сказала:
— Ходім до іншого вагону.
— Ходім. — Це підтримав приятельку Естефан і вже почав підніматися.
— Назад! — весело скомандував Сандріно. З усього було видно. Що він втрачає над собою контроль.
— Так! Оголошую антракт і перемир’я! — Нел епічно піднялася над головами друзів і поклала долоні на потилиці хлопців. Обидва вперто відвернулися.
Інші пасажири, не переймаючись до того розвитком сюжету спілкування двох купе, почали активно озиратися. Молодші посміхалися поблажливо і відверталися до вікон, буцім, їх мало це цікавить. Старші та старі намагалися втрутитися, схвильовано обговорюючи зухвалу поведінку студентів. Хтось передав валідол одній із жінок ображеного купе.
Антракт дійсно настав мимоволі, але перемир’я не спостерігалося. Тому цілковитою несподіванкою була репліка першого діда, який вперто не хотів ображатися:
— Давайте познайомимося, поки зайці гуляють на нейтральній смузі.
— Та чого з ними знайомитися! Ви ж погляньте, вони всі «обколоті»! — почувся голос десь із віддаленого кутка. — Я он зараз чергового викличу!
У тому напрямку почулися репліки схвалення, яке активно загуло, котячись до двох опозиційних компаній.
— Ми не можемо цього стверджувати. І звинувачувати не слід, якщо не знаєш напевно.
Це знову перший дід намагався садити квіти на нейтральній смузі. Але молоді замовкли. Коли ж подали голос, то йшлося не про контакт з опонентами.
— Перекур! — скомандувала Аніта, піднялася першою. А решта поволі пішли за нею до тамбура.
Глядачі втратили об’єкт спостереження, а дехто — моралізаторства. Словом, інтерес до сюжету на певний час згас. Молодь курила у тамбурі й жваво про щось спілкувалася.
У Бородянці до їх тамбуру ніхто не зайшов. А до протилежного — лише одна пасажирка. Літня жінка пройшла до середини вагону, помітивши ще із тамбура вільне місце.
— Не сідайте там! — застерегли її відразу кілька пасажирів.— Там така молодь сидить… Ще за коміра на вулицю викине…
— Не викине! То все поверхове і несправжнє… — намагався заступитися за нечемних сусідів миролюбивий дід.
— Ви ще й захищаєте їх?! — образилась його сусідка і відвернулась до вікна.
— Ні, не захищаю. Але і воювати не збираюся. Конфліктувати просто. А я прихильник компромісу.
— Чоловіче, я цілком з вами згодна. І не вся молодь така й розпущена. Не думаю, що вони проженуть мене. От моя онука, студентка, співчуває літнім людям. Вона дуже вихована. І друзі у неї просто чарівні. І такі жартівники!..
Жінка мило посміхнулася своїм думкам. Зручніше сіла і закрила очі, щоб передрімати.
Вона і з заплющеними очима посміхалася.
Хтось ще додав:
— Пересіли б ви до нас!
Літня пасажирка, ніби не чуючи прохання, продовжила вголос свій внутрішній монолог:
— Оце може Аня їде цією електричкою разом з друзями. Вони хочуть провести канікули у Малині. Я вже пирогів напекла. Голубців, вареників накрутила… Що вони полюбляють, цікаво? Аня дуже любить бабусині страви…
— От ви краще б і йшли пошукали онуку.
Четверо поверталися із тамбура.
— А ось і наша молодь, гордість країни…
Сандріно єхидно відгукнувся на репліку:
— Вам допомогти пройнятися цим почуттям гордості, чи самі справитеся.
Нова пасажирка виринула із солодкого дрімання і лагідно промовила:
— Анєчка! Золотце!
— Бабуся! — зраділа й розгубилася студентка. — Ти звідки?
— Забула, що я їжджу до бородянської церкви? Свічечку за тебе і твоїх друзів ставила… За здравіє… А чого ж твої друзі стоять?
— Це вони остовпіли від радості… — засміялися позаду.
— Анєчка, не треба тут сідати. Зараз прийдуть сюди… Мені сказали, що тут зайнято.
— Наші місця зайняти ніхто не посміє! — оговтався Сандріно.
— Я ж казала. Вони такі цікаві…

2006