Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.03
17:30
хмаровиння білий плин
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
і самотній пароплав
я шукав себе за цим
де-не-де або деінде
коли бачив моряків
зважувався і питав
а чи хто не зна який
пароплав прибув сьогодні
2026.05.03
16:49
Ми пливемо у світ
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
На човнах мертвяків
Між пожовклих дошок,
Випадкових батьків,
Над очима зоря,
Під очима синці,
Весла вицвілих брів ,
2026.05.03
16:43
Ти завела собі кота.
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
А кіт завів мишей.
І скоро тріїця свята
поповнилась уже.
Наш друг-поет спустився з гір
давно трагічних лір
і, наче допотопний звір,
2026.05.03
15:04
Отих думок розпалене багаття
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
Гарячим подихом до нього вилось.
Бентежило в душі табу сум'яттям,
Крутилась курява від вітровію.
- Торкнутися б жаринкою любові,
Теплом, щоб висушити сліз утому,
І не завдати порухами болю,
2026.05.03
14:44
Хитрим, кажуть, свого часу був Павло Тетеря.
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
Обідає в Чигирині, Варшаві – вечеря.
Вмів не тільки послужити, але й прислужитись.
Ще й на тому, зрозуміло, добряче нажитись.
Наче, в‘юн на сковорідці Павло той крутився,
Але ні з чим в результаті, усе ж о
2026.05.03
13:26
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
Лишається себе картати
За невідвідані пенати,
Забуті краплі теплоти.
Пишу проникливі листи -
Цього для щастя малувато!
Здається, холод - назавжди...
2026.05.03
13:01
В котрімсь містечку раннього ранку
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
Сидів Бааль Шем Тов і крізь кільця диму
Раз по раз вдивлявся в перехожих.
«Хто це за один, що немовби
У ворота Небес задумав увійти?»-
Питає раббі в учня.
«Той, що шкарпетки шиє.
Він так щодня простує в синагогу
2026.05.03
11:10
Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріт
2026.05.03
10:42
Озираюсь на прожиті роки:
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
Було вдосталь і грошей, і слави.
Та, до фінішу наближаючись,
Розгубив все, наліво й направо.
Піддавався спокусам неправедним,
Все хотілось чогось, іще кращого,
Чогось більшого, чогось солодшого,
2026.05.03
10:31
Япа-тапа та-па
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
Япа-тапа чі-па
О хей-о, о хей-да
Тапа-хей-хей-да
Рікі-тата ті-да
Ха, ха, ха, ха, ха, ха
Ей
2026.05.03
09:50
звернення поета України
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
до суспільства планети Земля)
Ти споглядаєш, як убивця
вже п’ятий рік дітей вбиває,
як смерть регоче білолиця,
як шлях убивцю прокладає.
Війна для тебе – телепоказ
2026.05.03
09:43
Щотижня складає сонети,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
заупокійні куплети -
чергові «останні ноти»:
могильні плити, скорботи…
Вилизує наївних метрів -
живих і мертвих,
щоб стати членом й лавреатом,
2026.05.03
08:49
Ти там, де обіцяє Бог блаженство,
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
немає: болю, горя і пітьми,
облуди, зради і жалоби ремства,
зміїної спокуси сатани.
Де зорі пестять вічності простори,
чумацьким шляхом ходить вітровій.
Гойдає тиша спокій, наче море
папірусні кораблики надій.
2026.05.03
07:12
То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
2026.05.02
23:45
Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Кримська (1964) /
Проза
Знайомство
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Знайомство
Із циклу "Електричка Київ-Малин"
Після двох розлучень Андрій не втрачав надію зустріти свою долю. Він сподівався, що відчує її здаля, як лиш повіє її дух, виникне її трепет. Проте роки йшли. Обидві колишні дружини після нього спокійнесенько поживають з новими чоловіками, а він — усе один.
Коли померла мати, стало зовсім нестерпно. Наповнені речами кімнати ніколи ще не здавалися такими порожніми. «От придумав Господь паруватися!» — ображався на всевишнього самотній чоловік. Ображався і метикував, як би йому цю самотність виправити.
Підказка настала скоро. Дивився колишній радянський фільм про знайомство через оголошення — подумав, що це і для нього вихід. Адже у свої сорок три на дискотеці пару не знайдеш. По ресторанах ходити не любив, бо не вмів пити: як вип’є, робиться смішний і задиркуватий, а на жінок це враження не справляє.
Одна рада — шлюбне оголошення.
Зробив усе, як рекламувала газета. Став чекати на відповіді. Кілька тижнів минуло, але ніхто не позаздрив на його чоловічий потенціал так вправно змальований у трьох рядках. І хоча він сам себе у тих рядках ніколи не впізнав би, якби не точний номер, що значився і в його квитанції, і в газетному оголошенні, проте друковані рядки аж змусили за поважати себе.
Андрій вже втомився підтримувати дух самоповаги і чекання долі, та раптом лід скрес. Кілька днів приходили листи з одноманітними відгуками самотніх жінок, котрі мріяли про такого ось, як Андрій. Лише один лист виділявся серед решти. В ньому було одне речення — призначення побачення у Києві на Хрещатику. Чоловіка саме те і зачепило, що все інше лишалося загадкою про жіночку, котра обійшлася чомусь без самореклами.
Вирішив їхати.
У електричці перечитував листи від інших незнайомих жінок, малював їх уявні портрети і порівнював з реальними жінками, яких зустрічав у житті або з тими, що сиділи в цьому ж вагоні й підозри не мали, що їх приміряє на себе Андрій.
На котрійсь зупинці вже за Тетеревом до вагону увійшла жіночка років сорока і вибрала місце поруч з Андрієм. На той момент він листи заховав до барсетки, плануючи їх віддати потім коли-небудь до служби знайомств, щоб там ними якось розпорядилися…
Пасажирка тихенько запитала, чи можна сісти поруч. Можна. А чи можна побесідувати? А чом би і не побесідувати? І хоча Андрій був неохочий до подібних балачок. Але чемно слухав супутницю, все більше киваючи головою або невизначено розводячи руки. Це мало було схоже на розмову, та жінку воно цілком влаштовувало, бо вона не бентежилась, що чоловік здебільшого мовчить.
— А тепер їду до Києва — ой не питайте нащо! — з чоловіком знайомитися, — промовила жіночка і зашарілася. — В газеті вичитала його оголошення, таке просте і чесне… І треба було мені ту газету купувати? Отут у електричці й купила… Погано самій…
Андрій ще мовчав, але здогадка почала притискати його до несподіваних обставин, які так раптом з’ясувалися. Говорити йому і далі не хотілося, але він обережно збоку почав роздивлятися можливу претендентку на сьогоднішню зустріч. «Та ні! Це не вона! — вступив у діалог із собою Андрій. — А чом би і не вона? Адресу не вказувала. Написала: «Не відповідайте, а просто приїздіть…»
Взяти й показати їй конверта? Отут і познайомимося…
У чоловіка під шапкою ожили холодні мурахи. Вони тривожно ворушили волосся, аж поки не засвербіло. Андрій роздратовано почухався крізь шапку. Упіймав себе на тому, що останні кілька хвилин не чув, про що йому казала жіночка. А ще відчув, що знайомитися йому перехотілося. Ніякого духу і трепету не виникало від присутності цієї звичайної незнайомки. Вона була ніяка. Просто ніяка. Він бачив збоку яскраво нафарбовані невиразної форми губи і намагався придумати, як вийти із становища.
А ніяк! У нього ж на лобі не написано, що він їде знайомитися! Та, може це зовсім і не вона!
Непомітно для себе Андрій махнув рукою, а сусідка сприйняла це як відповідь на свої слова, що проминули чоловікові вуха.
— Може, ви і праві! — зітхнула жіночка, дістала із кишені помадку і наосліп ще раз провела по червоних губах.
Андрій мимоволі облизався і втерся хустинкою. Жінка йому не подобалася. І якщо це та, що призначила побачення, треба повертати голоблі.
— А ви у справах до столиці? — почув несподіване запитання.
— Так, у справах. — Андрій сказав це з дуже переконливою інтонацією.
— От я й помітила, що ви серйозний і заклопотаний чоловік. От я вас і не знаю, а мені з вами легко спілкуватися… А на побаченні я точно розгублюся… Порадьте мені, як правильно спілкуватися з чоловіком, котрого вперше бачиш?
— Ну, ви ж мене теж вперше бачите, — трохи зловтішно стало від свого інкогніто. — Так і розмовляйте, як зі мною.
— Думаєте? — повеселішала пасажирка, діставши пилочку і почавши доглядати за своїми круглими грубуватими нігтиками.
— Думаю…
Чоловік чомусь невідривно дивився на рухи незнайомки і придумував, як швидше повернутися до Малина…
Вже в Святошині він швидко відірвався від супутниці, проминув вхід до метро і пішов блукати базаром. Коли добряче змерз, вирішив випити грамів сто, щоб зігрітися і відзначити провал намагання влаштувати долю, але, водночас, успіх вчасного повороту від невірно обраного напрямку.
Від хвилювання випив за три рази аж двісті п’ятдесят і з’їв пів-курчати. Ще трохи погуляв базаром, вже весело роздивляючись галерею жіночих облич і фігур, прислухаючись до їх мови. Таки непросто у такому хаосі принад натрапити на свою .
Двічі одружувався ніби із своїми, але вони чомусь його своїм не вважали. Перша швидко зібралася назад до мами, бо інтереси не співпали… Друга десять років була всім задоволена, але пішла в інше ліжко — до свого шефа. А його раптом з роботи фітькнули! Отак!
Проте чомусь знов сумно. Одна й друга при парі, при дітях, а він і порядний, і зовні привабливий, і у ліжку не ледачий, і при хаті хазяїн… А сам!..
Знов йшов на електричку і дратувався, що людей набрело повно. До Бучі стояв у тамбурі, потім протиснувся до вагону. Зрештою сів. Непомітно для себе задрімав.
Несподівано його розбудив чийсь знайомий голос. Повернув сонно голову, а над ним привітно усміхалася яскраво-червоним ротом вранішня супутниця.
— А ви чого тут? — Несподівано для себе Андрій зрадив своїй чемності.
Але жіночка не почула його непривітної інтонації.
— Вертаюсь ні з чим…
— Не приїхав? — украй знахабнів Андрій. Його на мить стисло десь глибоко сумління, але він швидко оговтався, бо не збирався братися до гри, якщо йому гравець не пасує...
— Не приїхав. — Тихо мовила жіночка. — А я так зголодніла! Все боялася відійти, бо переживала, що ось-ось з’явиться… Це ж вам дорога, всяке могло затримати…
— Авжеж…
— Я це думаю ще раз написати до редакції і попросити «розкодувати» його адресу… Вони ж там, знаєте, як роблять?.. Збирають листи, що приходять на певний номер, а потім пачками номеру тому і відсилають…
— Так…
— А, може, він і не збирався приїздити? Звідки мені знати, як він відреагував? Поспішила я. Слід було полистуватися певний час, як радять у цій редакції.
— Поспішили.
— Ви мене вважаєте легковажною жінкою?
— Я? Ні! Я нічого не вважаю. Просто співчуваю вам. Та не переживайте. Воно того не варте…
— Ви чудовий чоловік. Мабуть, жонатий?
— О, так… — Андрій аж здивувався, як приємно було зараз брехати, що він жонатий.
— Встигли у Києві все владнати?
— Так, встиг. — Знову сумління почало виповзати маленьким черв’ячком на світ божий.
— Чудово. Приємно, що хоч комусь пощастило…
— Це точно…
— Я таки попрошу в редакції його адресу! — наполягала на реванші невдаха.
— І правильно зробите, — бовкнув Андрій і подумав, як він викручуватиметься, коли ця настирна особа приїде до нього у Малин. Це вже не смішно!
— Мені пора! Приємно було поспілкуватися із таким чемним добродієм. Передавайте дружині привіт і скажіть, що я їй по-доброму заздрю…
Жіночка ще раз помахала вже з перону у вікно.
«Передам… привіт… як одружусь…» — Андрій зітхнув і відвернувся від вікна.
Електричка рушила. По той бік проходу скраєчку присіла молодичка, яка одразу захопила увагу Андрія. Серце заговорило з ним про втрачені надії, про пошуки справжньої долі…
«Я мушу познайомитися з цією молодичкою! Таки недаремно вирушив сьогодні у дорогу!»
Андрій хутко пересів ближче і легко заговорив:
— Доброго вечора!
— Доброго! — весело відгукнулася незнайомка.
— Дозвольте відрекомендуватися. Андрій.
— О! А мого чоловіка теж Андрієм звати!
— Дуже приємно… — чемно посміхався чоловік, втупивши погляд у тоненьку обручку і ледь не промовивши: «Передавайте привіт вашому чоловіку. Я йому по-доброму заздрю».
Із чемності він говорив щось до молодички, яка рада була згаяти час у дорозі за розмовою з будь-ким.
У Малині викинув непотрібні листи до урни. Скочив до маршрутки. Втішаючи себе: «Я нічого не програв, нічого не втратив».
Спав спокійно. Лише під ранок йому приснилася якась нісенітниця, буцім обидві незнайомки з електрички копирсаються в урні, вигрібаючи звідти викинуті Андрієм листи. От вони зібрали всі конверти і несуть йому. Дивиться, а в них обох губи намальовані тією червоною помадою…
З цим бридким враженням і прокинувся.
2006
Після двох розлучень Андрій не втрачав надію зустріти свою долю. Він сподівався, що відчує її здаля, як лиш повіє її дух, виникне її трепет. Проте роки йшли. Обидві колишні дружини після нього спокійнесенько поживають з новими чоловіками, а він — усе один.
Коли померла мати, стало зовсім нестерпно. Наповнені речами кімнати ніколи ще не здавалися такими порожніми. «От придумав Господь паруватися!» — ображався на всевишнього самотній чоловік. Ображався і метикував, як би йому цю самотність виправити.
Підказка настала скоро. Дивився колишній радянський фільм про знайомство через оголошення — подумав, що це і для нього вихід. Адже у свої сорок три на дискотеці пару не знайдеш. По ресторанах ходити не любив, бо не вмів пити: як вип’є, робиться смішний і задиркуватий, а на жінок це враження не справляє.
Одна рада — шлюбне оголошення.
Зробив усе, як рекламувала газета. Став чекати на відповіді. Кілька тижнів минуло, але ніхто не позаздрив на його чоловічий потенціал так вправно змальований у трьох рядках. І хоча він сам себе у тих рядках ніколи не впізнав би, якби не точний номер, що значився і в його квитанції, і в газетному оголошенні, проте друковані рядки аж змусили за поважати себе.
Андрій вже втомився підтримувати дух самоповаги і чекання долі, та раптом лід скрес. Кілька днів приходили листи з одноманітними відгуками самотніх жінок, котрі мріяли про такого ось, як Андрій. Лише один лист виділявся серед решти. В ньому було одне речення — призначення побачення у Києві на Хрещатику. Чоловіка саме те і зачепило, що все інше лишалося загадкою про жіночку, котра обійшлася чомусь без самореклами.
Вирішив їхати.
У електричці перечитував листи від інших незнайомих жінок, малював їх уявні портрети і порівнював з реальними жінками, яких зустрічав у житті або з тими, що сиділи в цьому ж вагоні й підозри не мали, що їх приміряє на себе Андрій.
На котрійсь зупинці вже за Тетеревом до вагону увійшла жіночка років сорока і вибрала місце поруч з Андрієм. На той момент він листи заховав до барсетки, плануючи їх віддати потім коли-небудь до служби знайомств, щоб там ними якось розпорядилися…
Пасажирка тихенько запитала, чи можна сісти поруч. Можна. А чи можна побесідувати? А чом би і не побесідувати? І хоча Андрій був неохочий до подібних балачок. Але чемно слухав супутницю, все більше киваючи головою або невизначено розводячи руки. Це мало було схоже на розмову, та жінку воно цілком влаштовувало, бо вона не бентежилась, що чоловік здебільшого мовчить.
— А тепер їду до Києва — ой не питайте нащо! — з чоловіком знайомитися, — промовила жіночка і зашарілася. — В газеті вичитала його оголошення, таке просте і чесне… І треба було мені ту газету купувати? Отут у електричці й купила… Погано самій…
Андрій ще мовчав, але здогадка почала притискати його до несподіваних обставин, які так раптом з’ясувалися. Говорити йому і далі не хотілося, але він обережно збоку почав роздивлятися можливу претендентку на сьогоднішню зустріч. «Та ні! Це не вона! — вступив у діалог із собою Андрій. — А чом би і не вона? Адресу не вказувала. Написала: «Не відповідайте, а просто приїздіть…»
Взяти й показати їй конверта? Отут і познайомимося…
У чоловіка під шапкою ожили холодні мурахи. Вони тривожно ворушили волосся, аж поки не засвербіло. Андрій роздратовано почухався крізь шапку. Упіймав себе на тому, що останні кілька хвилин не чув, про що йому казала жіночка. А ще відчув, що знайомитися йому перехотілося. Ніякого духу і трепету не виникало від присутності цієї звичайної незнайомки. Вона була ніяка. Просто ніяка. Він бачив збоку яскраво нафарбовані невиразної форми губи і намагався придумати, як вийти із становища.
А ніяк! У нього ж на лобі не написано, що він їде знайомитися! Та, може це зовсім і не вона!
Непомітно для себе Андрій махнув рукою, а сусідка сприйняла це як відповідь на свої слова, що проминули чоловікові вуха.
— Може, ви і праві! — зітхнула жіночка, дістала із кишені помадку і наосліп ще раз провела по червоних губах.
Андрій мимоволі облизався і втерся хустинкою. Жінка йому не подобалася. І якщо це та, що призначила побачення, треба повертати голоблі.
— А ви у справах до столиці? — почув несподіване запитання.
— Так, у справах. — Андрій сказав це з дуже переконливою інтонацією.
— От я й помітила, що ви серйозний і заклопотаний чоловік. От я вас і не знаю, а мені з вами легко спілкуватися… А на побаченні я точно розгублюся… Порадьте мені, як правильно спілкуватися з чоловіком, котрого вперше бачиш?
— Ну, ви ж мене теж вперше бачите, — трохи зловтішно стало від свого інкогніто. — Так і розмовляйте, як зі мною.
— Думаєте? — повеселішала пасажирка, діставши пилочку і почавши доглядати за своїми круглими грубуватими нігтиками.
— Думаю…
Чоловік чомусь невідривно дивився на рухи незнайомки і придумував, як швидше повернутися до Малина…
Вже в Святошині він швидко відірвався від супутниці, проминув вхід до метро і пішов блукати базаром. Коли добряче змерз, вирішив випити грамів сто, щоб зігрітися і відзначити провал намагання влаштувати долю, але, водночас, успіх вчасного повороту від невірно обраного напрямку.
Від хвилювання випив за три рази аж двісті п’ятдесят і з’їв пів-курчати. Ще трохи погуляв базаром, вже весело роздивляючись галерею жіночих облич і фігур, прислухаючись до їх мови. Таки непросто у такому хаосі принад натрапити на свою .
Двічі одружувався ніби із своїми, але вони чомусь його своїм не вважали. Перша швидко зібралася назад до мами, бо інтереси не співпали… Друга десять років була всім задоволена, але пішла в інше ліжко — до свого шефа. А його раптом з роботи фітькнули! Отак!
Проте чомусь знов сумно. Одна й друга при парі, при дітях, а він і порядний, і зовні привабливий, і у ліжку не ледачий, і при хаті хазяїн… А сам!..
Знов йшов на електричку і дратувався, що людей набрело повно. До Бучі стояв у тамбурі, потім протиснувся до вагону. Зрештою сів. Непомітно для себе задрімав.
Несподівано його розбудив чийсь знайомий голос. Повернув сонно голову, а над ним привітно усміхалася яскраво-червоним ротом вранішня супутниця.
— А ви чого тут? — Несподівано для себе Андрій зрадив своїй чемності.
Але жіночка не почула його непривітної інтонації.
— Вертаюсь ні з чим…
— Не приїхав? — украй знахабнів Андрій. Його на мить стисло десь глибоко сумління, але він швидко оговтався, бо не збирався братися до гри, якщо йому гравець не пасує...
— Не приїхав. — Тихо мовила жіночка. — А я так зголодніла! Все боялася відійти, бо переживала, що ось-ось з’явиться… Це ж вам дорога, всяке могло затримати…
— Авжеж…
— Я це думаю ще раз написати до редакції і попросити «розкодувати» його адресу… Вони ж там, знаєте, як роблять?.. Збирають листи, що приходять на певний номер, а потім пачками номеру тому і відсилають…
— Так…
— А, може, він і не збирався приїздити? Звідки мені знати, як він відреагував? Поспішила я. Слід було полистуватися певний час, як радять у цій редакції.
— Поспішили.
— Ви мене вважаєте легковажною жінкою?
— Я? Ні! Я нічого не вважаю. Просто співчуваю вам. Та не переживайте. Воно того не варте…
— Ви чудовий чоловік. Мабуть, жонатий?
— О, так… — Андрій аж здивувався, як приємно було зараз брехати, що він жонатий.
— Встигли у Києві все владнати?
— Так, встиг. — Знову сумління почало виповзати маленьким черв’ячком на світ божий.
— Чудово. Приємно, що хоч комусь пощастило…
— Це точно…
— Я таки попрошу в редакції його адресу! — наполягала на реванші невдаха.
— І правильно зробите, — бовкнув Андрій і подумав, як він викручуватиметься, коли ця настирна особа приїде до нього у Малин. Це вже не смішно!
— Мені пора! Приємно було поспілкуватися із таким чемним добродієм. Передавайте дружині привіт і скажіть, що я їй по-доброму заздрю…
Жіночка ще раз помахала вже з перону у вікно.
«Передам… привіт… як одружусь…» — Андрій зітхнув і відвернувся від вікна.
Електричка рушила. По той бік проходу скраєчку присіла молодичка, яка одразу захопила увагу Андрія. Серце заговорило з ним про втрачені надії, про пошуки справжньої долі…
«Я мушу познайомитися з цією молодичкою! Таки недаремно вирушив сьогодні у дорогу!»
Андрій хутко пересів ближче і легко заговорив:
— Доброго вечора!
— Доброго! — весело відгукнулася незнайомка.
— Дозвольте відрекомендуватися. Андрій.
— О! А мого чоловіка теж Андрієм звати!
— Дуже приємно… — чемно посміхався чоловік, втупивши погляд у тоненьку обручку і ледь не промовивши: «Передавайте привіт вашому чоловіку. Я йому по-доброму заздрю».
Із чемності він говорив щось до молодички, яка рада була згаяти час у дорозі за розмовою з будь-ким.
У Малині викинув непотрібні листи до урни. Скочив до маршрутки. Втішаючи себе: «Я нічого не програв, нічого не втратив».
Спав спокійно. Лише під ранок йому приснилася якась нісенітниця, буцім обидві незнайомки з електрички копирсаються в урні, вигрібаючи звідти викинуті Андрієм листи. От вони зібрали всі конверти і несуть йому. Дивиться, а в них обох губи намальовані тією червоною помадою…
З цим бридким враженням і прокинувся.
2006
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
