Із циклу "Електричка Київ-Малин"

Після двох розлучень Андрій не втрачав надію зустріти свою долю. Він сподівався, що відчує її здаля, як лиш повіє її дух, виникне її трепет. Проте роки йшли. Обидві колишні дружини після нього спокійнесенько поживають з новими чоловіками, а він — усе один.
Коли померла мати, стало зовсім нестерпно. Наповнені речами кімнати ніколи ще не здавалися такими порожніми. «От придумав Господь паруватися!» — ображався на всевишнього самотній чоловік. Ображався і метикував, як би йому цю самотність виправити.
Підказка настала скоро. Дивився колишній радянський фільм про знайомство через оголошення — подумав, що це і для нього вихід. Адже у свої сорок три на дискотеці пару не знайдеш. По ресторанах ходити не любив, бо не вмів пити: як вип’є, робиться смішний і задиркуватий, а на жінок це враження не справляє.
Одна рада — шлюбне оголошення.
Зробив усе, як рекламувала газета. Став чекати на відповіді. Кілька тижнів минуло, але ніхто не позаздрив на його чоловічий потенціал так вправно змальований у трьох рядках. І хоча він сам себе у тих рядках ніколи не впізнав би, якби не точний номер, що значився і в його квитанції, і в газетному оголошенні, проте друковані рядки аж змусили за поважати себе.
Андрій вже втомився підтримувати дух самоповаги і чекання долі, та раптом лід скрес. Кілька днів приходили листи з одноманітними відгуками самотніх жінок, котрі мріяли про такого ось, як Андрій. Лише один лист виділявся серед решти. В ньому було одне речення — призначення побачення у Києві на Хрещатику. Чоловіка саме те і зачепило, що все інше лишалося загадкою про жіночку, котра обійшлася чомусь без самореклами.
Вирішив їхати.
У електричці перечитував листи від інших незнайомих жінок, малював їх уявні портрети і порівнював з реальними жінками, яких зустрічав у житті або з тими, що сиділи в цьому ж вагоні й підозри не мали, що їх приміряє на себе Андрій.
На котрійсь зупинці вже за Тетеревом до вагону увійшла жіночка років сорока і вибрала місце поруч з Андрієм. На той момент він листи заховав до барсетки, плануючи їх віддати потім коли-небудь до служби знайомств, щоб там ними якось розпорядилися…
Пасажирка тихенько запитала, чи можна сісти поруч. Можна. А чи можна побесідувати? А чом би і не побесідувати? І хоча Андрій був неохочий до подібних балачок. Але чемно слухав супутницю, все більше киваючи головою або невизначено розводячи руки. Це мало було схоже на розмову, та жінку воно цілком влаштовувало, бо вона не бентежилась, що чоловік здебільшого мовчить.
— А тепер їду до Києва — ой не питайте нащо! — з чоловіком знайомитися, — промовила жіночка і зашарілася. — В газеті вичитала його оголошення, таке просте і чесне… І треба було мені ту газету купувати? Отут у електричці й купила… Погано самій…
Андрій ще мовчав, але здогадка почала притискати його до несподіваних обставин, які так раптом з’ясувалися. Говорити йому і далі не хотілося, але він обережно збоку почав роздивлятися можливу претендентку на сьогоднішню зустріч. «Та ні! Це не вона! — вступив у діалог із собою Андрій. — А чом би і не вона? Адресу не вказувала. Написала: «Не відповідайте, а просто приїздіть…»
Взяти й показати їй конверта? Отут і познайомимося…
У чоловіка під шапкою ожили холодні мурахи. Вони тривожно ворушили волосся, аж поки не засвербіло. Андрій роздратовано почухався крізь шапку. Упіймав себе на тому, що останні кілька хвилин не чув, про що йому казала жіночка. А ще відчув, що знайомитися йому перехотілося. Ніякого духу і трепету не виникало від присутності цієї звичайної незнайомки. Вона була ніяка. Просто ніяка. Він бачив збоку яскраво нафарбовані невиразної форми губи і намагався придумати, як вийти із становища.
А ніяк! У нього ж на лобі не написано, що він їде знайомитися! Та, може це зовсім і не вона!
Непомітно для себе Андрій махнув рукою, а сусідка сприйняла це як відповідь на свої слова, що проминули чоловікові вуха.
— Може, ви і праві! — зітхнула жіночка, дістала із кишені помадку і наосліп ще раз провела по червоних губах.
Андрій мимоволі облизався і втерся хустинкою. Жінка йому не подобалася. І якщо це та, що призначила побачення, треба повертати голоблі.
— А ви у справах до столиці? — почув несподіване запитання.
— Так, у справах. — Андрій сказав це з дуже переконливою інтонацією.
— От я й помітила, що ви серйозний і заклопотаний чоловік. От я вас і не знаю, а мені з вами легко спілкуватися… А на побаченні я точно розгублюся… Порадьте мені, як правильно спілкуватися з чоловіком, котрого вперше бачиш?
— Ну, ви ж мене теж вперше бачите, — трохи зловтішно стало від свого інкогніто. — Так і розмовляйте, як зі мною.
— Думаєте? — повеселішала пасажирка, діставши пилочку і почавши доглядати за своїми круглими грубуватими нігтиками.
— Думаю…
Чоловік чомусь невідривно дивився на рухи незнайомки і придумував, як швидше повернутися до Малина…
Вже в Святошині він швидко відірвався від супутниці, проминув вхід до метро і пішов блукати базаром. Коли добряче змерз, вирішив випити грамів сто, щоб зігрітися і відзначити провал намагання влаштувати долю, але, водночас, успіх вчасного повороту від невірно обраного напрямку.
Від хвилювання випив за три рази аж двісті п’ятдесят і з’їв пів-курчати. Ще трохи погуляв базаром, вже весело роздивляючись галерею жіночих облич і фігур, прислухаючись до їх мови. Таки непросто у такому хаосі принад натрапити на свою .
Двічі одружувався ніби із своїми, але вони чомусь його своїм не вважали. Перша швидко зібралася назад до мами, бо інтереси не співпали… Друга десять років була всім задоволена, але пішла в інше ліжко — до свого шефа. А його раптом з роботи фітькнули! Отак!
Проте чомусь знов сумно. Одна й друга при парі, при дітях, а він і порядний, і зовні привабливий, і у ліжку не ледачий, і при хаті хазяїн… А сам!..
Знов йшов на електричку і дратувався, що людей набрело повно. До Бучі стояв у тамбурі, потім протиснувся до вагону. Зрештою сів. Непомітно для себе задрімав.
Несподівано його розбудив чийсь знайомий голос. Повернув сонно голову, а над ним привітно усміхалася яскраво-червоним ротом вранішня супутниця.
— А ви чого тут? — Несподівано для себе Андрій зрадив своїй чемності.
Але жіночка не почула його непривітної інтонації.
— Вертаюсь ні з чим…
— Не приїхав? — украй знахабнів Андрій. Його на мить стисло десь глибоко сумління, але він швидко оговтався, бо не збирався братися до гри, якщо йому гравець не пасує...
— Не приїхав. — Тихо мовила жіночка. — А я так зголодніла! Все боялася відійти, бо переживала, що ось-ось з’явиться… Це ж вам дорога, всяке могло затримати…
— Авжеж…
— Я це думаю ще раз написати до редакції і попросити «розкодувати» його адресу… Вони ж там, знаєте, як роблять?.. Збирають листи, що приходять на певний номер, а потім пачками номеру тому і відсилають…
— Так…
— А, може, він і не збирався приїздити? Звідки мені знати, як він відреагував? Поспішила я. Слід було полистуватися певний час, як радять у цій редакції.
— Поспішили.
— Ви мене вважаєте легковажною жінкою?
— Я? Ні! Я нічого не вважаю. Просто співчуваю вам. Та не переживайте. Воно того не варте…
— Ви чудовий чоловік. Мабуть, жонатий?
— О, так… — Андрій аж здивувався, як приємно було зараз брехати, що він жонатий.
— Встигли у Києві все владнати?
— Так, встиг. — Знову сумління почало виповзати маленьким черв’ячком на світ божий.
— Чудово. Приємно, що хоч комусь пощастило…
— Це точно…
— Я таки попрошу в редакції його адресу! — наполягала на реванші невдаха.
— І правильно зробите, — бовкнув Андрій і подумав, як він викручуватиметься, коли ця настирна особа приїде до нього у Малин. Це вже не смішно!
— Мені пора! Приємно було поспілкуватися із таким чемним добродієм. Передавайте дружині привіт і скажіть, що я їй по-доброму заздрю…
Жіночка ще раз помахала вже з перону у вікно.
«Передам… привіт… як одружусь…» — Андрій зітхнув і відвернувся від вікна.
Електричка рушила. По той бік проходу скраєчку присіла молодичка, яка одразу захопила увагу Андрія. Серце заговорило з ним про втрачені надії, про пошуки справжньої долі…
«Я мушу познайомитися з цією молодичкою! Таки недаремно вирушив сьогодні у дорогу!»
Андрій хутко пересів ближче і легко заговорив:
— Доброго вечора!
— Доброго! — весело відгукнулася незнайомка.
— Дозвольте відрекомендуватися. Андрій.
— О! А мого чоловіка теж Андрієм звати!
— Дуже приємно… — чемно посміхався чоловік, втупивши погляд у тоненьку обручку і ледь не промовивши: «Передавайте привіт вашому чоловіку. Я йому по-доброму заздрю».
Із чемності він говорив щось до молодички, яка рада була згаяти час у дорозі за розмовою з будь-ким.
У Малині викинув непотрібні листи до урни. Скочив до маршрутки. Втішаючи себе: «Я нічого не програв, нічого не втратив».
Спав спокійно. Лише під ранок йому приснилася якась нісенітниця, буцім обидві незнайомки з електрички копирсаються в урні, вигрібаючи звідти викинуті Андрієм листи. От вони зібрали всі конверти і несуть йому. Дивиться, а в них обох губи намальовані тією червоною помадою…
З цим бридким враженням і прокинувся.
2006