ти мій фантомний біль – не вщухай, не раджу.
ти особлива кінцівка, якою гладжу
речі невидимі, речі, що трохи за.

за ніч стаєш майже з серце моє завбільшки,
саме такого вміщає це кляте ліжко.
що б ти, цікаво, нині на це сказав?

ти моя шкіра – знята, на цвяшку висить.
кожен рецептор просить, мовчання бісить,
ходить між ребер біль на підборах лез.

лізь в мою рану весь – досить пальці класти,
рот твій найліпший пластир, ти добрий пастир.
вию беззубо. я вже не можу без.

ти моє третє око – сліпе і зайве.
(він мене знає, отже усюди знайде,
отже фортеця із подушок і ковдр

вже неспроможна стримати цю навалу).
чим ти інакший? безліч же вас бувало,
тільки такого – марного – не було.

гарного. надто рідного, аж чужого.
як воно так, що якщо не тебе – нікого?
ти мій поріз. проріс і зацвів вогнем,

виразкою. розкрились солодкі ранки.
як воно їй – прокидатись з тобою зранку?
як воно їй? ми обидві не доберем.

так, коли ніч заступає нам денні „треба”
темною звабою „можна”, тоді до тебе
я простягаю слово, яким мовчить

плем’я маленьке наше. я свято вірю
в день, коли хтось без імені, хтось без шкіри
тоншати і не рватися нас навчить.