дванадцятий місяць рушає, порох
здіймається. скоро постелить снігом
зима. таке невимовне горе
триклята тріщинка в тілі криги.

і ми, що заледве звелись на ноги,
раптово не чуємо під собою
ніг. і замість всіх звичних логік
сніг. лишився на полі болю

слід. і більше не можна ближче,
ніж до, тому що інакше „після”
не буде, тому що у вухах свище
вітрище, тому що місця не містять,

а мстяться. крізь темінь лягають тіні
майбутнього. класик дотримав марки -
а ми? кавалери стрічок, сплетінь
безсонячних. раптом прийшла зима, й ким

нині прокинемось – з ким, тим паче,
ляжемо. хто нам настачить стільки
ближніх, хто нам чужих настачить,
тих що із ними будемо ніжні,

тільки по-справжньому. прав, корися
приписам крові, вкривайся кроною
простору й ступору. з наших місій
жодну не виконав – і не виконуй,

збийся – із кроку, набік, як ковдра
зранку. такий невимовно перший
ліпший, такий невимовно гордий,
збий-но пиху з мене, поруч лігши,

збий з мене масло. пругів солодких
посмуг розпише вчорашню білість
болісті. вийшло, що на колодках
совісті в мене хіба що щирість.

гибла пора для птахів і звірів.
вистигли перли між стулок устриць
і вуст. таке невимовне „вірю”
росте із криги тобі назустріч.

суне дванадцятий. день як місяць
ночі, а ніч наче рік без світла.
меседж між літер очима місиш,
смисл уже витік – лишився вітер.