Гм... А я не люблю котів аж так щоб, але старий чорний кіт зараз – єдине моє товариство, в основному :)
дякую Вам, Адель, за відгук.

:)))
Ви, Анатолію, на мою думку, теж невиправний оптиміст :) Дякую, що завітали...

Богданчику, троянди поки що треба розкутати, підрізати, а тоді вже й чекати цвітіння... Вони в мене цвітуть ледь не до зими, так що Ваша улюблена пора – триває довгий час :))
Дякую Вам.

Вікторіє, дякую за візит.
ЗАНАДТО – бо насправді ЛГ ще не дуже придатна до мандрів, але щиро вірить, що таки мандруватиме :))
Утім, це за дужками, і добре, що у вірші все врівноважено.
Чорний кіт має кличку КІТ (не вистачило фантазії колись назвати по-іншому) і він мене супроводжує на прогулянках, навіть не відволікається на сусідські киці :)) Оце я тупцяю по стежці, а він то попереду, озираючись, то позаду, підбігаючи...
Так що ніяких символів :(( Усе прозаїчно.

А кіт - сам собі символ :) Самодостатній.

...дякую, Зоряно, твоя правда: йому б чоботи, а мені мітлу :))

:)))

Якщо то справжній КІТ, воно зоооовсім не прозаїчно... То ще більш символічно (якщо таке буває)! А його відданість заслуговує на увічненння. Радісних прогулянок!

Правда.
Я теж усім рада.
Дякую тобі, ОК.
Старого кота не варто перейменовувати, бо не відгукуватиметься. Мій вже так і буде просто Котом. Він добрий, але я не люблю котів. І він, мабуть, це знає. Хоча ставлюся до нього гарно. Ми звикли одне до одного за роки спільного співіснування.

Яринко, гадаєте, таки варто цей епіграф дати?
Я взагалі дуже люблю епіграфи – бо ж врешті-решт, про все вже сказано ще й дуже добре, а я ,здається, тільки повторюю той чи інший мотив.

Дякую, Михайлику :)
іронічність – це ж непогано, авжеж?

Сердечно дякую, Оксанко.
Сподіваюсь, усе ще буде – в тому числі й епіграфи :))