Був собі чоловік
та жив собі
великим паном-товаришем,
та попросив у Бога
зрівняти усіх
видами облич,
носами й голосами,
і щоб було
без Польщ і Латвій,
а тим більше -
без Україн і Францій...
Бо головне,
казав пан-товариш,
щоб людина мала
два вуха й живіт,
і кружало,
в якому сало лежало б...

І послухав Бог
чоловіка,
і зробив для нього благо.
Але одразу не зрівняв
носи і голоси -
облич не чіпав.
Він, для початку,
в усьому світі залишив
лиш одну квітку -
білу ружу,
яку любив чоловік.

І поїхав пан-товариш
полюбуватися світом.
Він в Америку - одная ружа,
на край Багамських -
одна ружа дужа,
на Скандинави -
біла ружа,
на Хоккайдо і Хонсю -
біла ружа,
у індійський той Прадеш-
біла ружа,
у савани африканські -
біла ружа,
а на Альпах - луки:
біла ружа,
і над милим над Дніпром -
біла ружа...

І поїхав пан-товариш
аж до семи Австралій -
і ні сокирки синьої -
біла ружа,
ні гладіолуса червоного -
біла ружа,
і ні жовтого безсмертника -
біла ружа,
і ні кашки з ромашки -
біла ружа,
ані півника зеленого
з фіолетом -
біла ружа,
ані сивого полинцю -
б-і-л-а
р-у-ж-а...

І забіліло чоловікові
в животі і в очах,
і підкотився давлючий клубок
білого страху.
І хотів заволати
на весь світ
пан-товариш,
і хотів попросити
хоч крупиночку голубу,
хоч пелюсточку жовту,
хоч галузку червону,
хоч прожилок зелений.
- Полинцю п-у-ч-е-ч-о-к!
Але голосу його
не почули,
бо став він білим,
як біла ружа,
і очі стали білими,
і білим він - увесь...

І луснув пан-товариш,
бо очманів,
і впав на білу землю,
і зірвав жмут білої трави -
останнім порухом,
та не зміг відійти
на той світ -
останнім подихом...

І лиш як скотилась йому
з білих очей
остання сльоза - голуба! -
бо відбилось в ній небо,
яке ще не стало білим, -
відлетіла його зболіла душа
зрання
на покаяння...

Хоч сумний цей вінець,
але казці - кінець.
Будь же жив у віках
рідний наш полинець!
1970-1973