Орля лежало у кружалі
від пасом сивого дощу...
То як згадаю - знову жалем
Душа наповниться. Пущу,

я тій душі пущу повіддя,
бо зблиск його очей горить
в мені нестратно. Я повідав
лиш матері печальну нить

моїх думок, мого сумління:
- Послухай, мамо, сталось чом
таке страшне переплетіння?
Свободи хочу - б'ю чолом

ярму і путам?
Ні! Кайданам!
Неволі море розлилось
Й мене купають в ньому, мамо...
Ні! Це не дощ на длань колось...

Крило орляті перебили
мисливці - влучним постріл був.
Упало на прирічні брили...
Я розгорнув там ковилу,

хотів підняти, поміч дати,
перев'язати, кров спинить,
воно ж відкрило дзьоб й сичати
на мене стало - не болить,

мовляв, іди собі, людино.
На спину кинулось. Свої
відкрило пазурі. Без спину
готове на страшні бої.

А очі!
Очі, мамо! Очі!
Який той блиск! І що у нім?
Гордині Боже позолоччя,
чи гніву розколовся грім,

чи - віра в небо у високе,
чи - волі дикої сурма?
О, як горіло чистим око
вогнем, що душу проламав

мені і серце з неї вийняв
і спопелив її до дна.
Ні!
Не вогонь! Вогненний ливень!..
Орля і воля. Лиш вона!

Готове кігтями вчепитись,
готове розклювать того,
хто лиш насміливсь нахилитись
до крил поранених його...

Бажала, мамо, ти щасливих
мені у світі довгих літ,
бажала діток галасливих...
Лиш не сказала про політ,

що є політ орляти в небі,
що є вогонь в його очах.
Що воля є! Цінніш не треба
чогось у довгих тих літах.

Чому той блиск до віч дитяти -
моїх очаток не влила?
Чому покірність лиш на чати
поставила? Не змах крила

Почув я, мамо, біля ніжних
тих молодих твоїх грудей...
І не дала у світ цей грішний
Нести орлятко молоде...

Стояла мати у зажурі,
Хилилась сива ковила,
Сказала важко - зорі чули:
- Ох, не дала...