Ніч. Темнота ховається по куткам кімнати, граючись у піджмурки з ліхтарем, що самотньо стовбичить на вулиці. Думки хаотично метушаться у замкнутому просторі, розбиваючись об холодні стіни, сповзають у розпачі на підлогу і затихають. Тиша несамовито рве душу, гримить у вухах, розкотисто і рвучко, стукотом власного серця.
Пустка. Навкруг одна безмежна пустка. Здається, що на всій великій густонаселеній планеті з міліардами землян на її спині, ти одна однісінька у своєму горі.
Пішов, він пішов, тихо, холодно, назавжди. Залишивши по собі руїни і таку незрозумілу порожнечу в серці, на душі, в кімнаті, у всьому світі. Як, як, як це могло статись? Розум все ще по інерції намагається дати пояснення, знайти помилку у слові «пішов».
Надія - примарна, пуста і нещира, поволокою стелиться у темряві, закрадається в душу отруюючи її, паралізуючи, не даючи шансу на видужання, хоч болісне та затяжне, але видужання. Він ще повернеться, він ще обов’язково повернеться, нашіптує вона зраненому серцю зрошуючи його гіркою, солоною сльозою забуття.
Ніч жменями сіє розпач, щедро, похапцем, він падає і проростає, заглядає тихо в очі, змією оплутує шию і від цього стає так нестерпно дихати, думати, жити.
Ніч, безмежна ніч, без кінця і краю довжиною в ціле життя по краплині випиває кров,
без анестезії зламує мозок і змішує все грішне й праведне, від чого втрачається реальність. Біль стікає чистою росою по щоках, і з кожною краплиною чорні думки, сіріють, стираючи трагізм у зіницях , все більше і більше добавляючи білих фарб до палітри буття.
Тихо підкрадається ранок з його прохолодним мороком, який наповнює кімнату втомою, гасить в’їдливий ліхтар і у цих вранішніх сутінках Бог у серце зроняє маленьке зернятко Віри, Віри у Бога, Віри у людей, Віри у майбутнє, хоч і без тебе.


17.03.2010р.