Семен Федорович сьогоднi встав похмурим та невдоволеним. Ходив по подвiр’ю , наче сновида. Його настрою буцiмто спiвчувала природа: хмари повзли валом, зачипляючи стрiху. I те небесне безладдя вiдгукувалося в старих напрацьованих руках та ногах, водночас хапаючи то за серце, то за печiнку. Дивлячись на нього , баба Настя почала мовчки пiдсовувати пiсля снiданку то редьку, настояну на самогонi, то горобину на меду: мовляв, розтирайся та видужуй, смакуй та вилiковувайся. Так вона завжди говорила сама собi, коли починалася недуга. Але дiд наче й не звернув уваги на тi мовчазнi послуги, i , що найцiкавiше, - не потягнувся до чарки. Щось бентежило його розум та душу, не давало спокiйно виконувати селянськi справи: лежав на дровiтнях недоточений рубанок, поза вуглом стояла коса, чекаючи дiдових рук. А вiн зiбрався та пiшов на город, де так гарно розрослися кукурудза та картопля, млiли зеленуватi кабачки та червонiло помiдорове угiддя.
Пiд хмарами все воно було потемнiлим, чекаючи вiд дiда пiдтримки, допомоги, наче благало спасти вiд темряви: «Сонечка!»
Семене, Семене, швидше йди до хати! Аварiя в Чорнобилi.Сповiстили по радiо, щоб мешканцi нашого села збирали грошi й документи, бо зараз
над’їдуть автобуси i будуть вивозити людей кудись у безпечне мiсце, а будинки та всi речi – дезактивувати. Що ж це робиться на бiлому свiтi? Де
ж ми, - розпачливо вигукувала вона перед занiмiлим чоловiком, - тепер житимемо? На кого хату покинемо i все, що зросло? Дивись, який чудовий сад! А тварин куди?
Плачучи вiд несподiваної гiркої новини, Анастасiя Степанiвна метушилася туди-сюди i все прихлопувала себе по бокам. – Ой, божечки, божечки! Що ж його робити? Та ще й ти захворiв!
Хмари котилися одна за одною, випираючи то збоку, то зверху, пiдштовхуючи та пермiшуючись в собi. Здавалося, що це їх вина в усьому, що сталося. Це вони своєю темною силою притягли за собою дурну звiстку.
Нiкуди не поїду, - якось скреготнув, а не вимовив чоловiк.
Як, не поїдеш? Зараз вiйськовi вже будуть. Збирай, що треба!
А в нас є що збирати? – запитав боляче.
Через деякий час пройшла машина голови сiльської ради з гучномовцем. Люди метушилися, не звертаючи уваги на негоду, а вона
змагалася з горем, вiдображаючи даремнi клопоти i наснагу, впертiсть людини в досягненнi мети.
Вiйськовi в противогазах i без них випроводжували людей, пiдсаджуючи на автобуси, машини, пiдводи… Враження таємної вiйни не залишало.
Бабка Анастасiя вивела з двору корову i теля, намагаючись прив’язати налигачами до автобусу. Дiд мовчав, а водiй несамовито репетував:
З глузду з’їхала , стара, чи що? Куди ти їх тягнеш? Чи не бачиш,
що й людей треба наверх пiднiмати? Чи, може, тварина вгониться за
автобусом?
Дiд Семен повiльно пiдiйшов до дружини, поклав руку на плече:
- Залишаймося тут, Настю, нiкуди не поiдемо. Вже роки не тi, щоб чогось боятися. Скiльки проживемо, стiльки й буде…
Бабка зворушливо розплакалася. Корова i теля почали знову жувати щирицю в яслах, а бабка пiшла до кухнi готувати страви. I тiльки дiд сумно дивився на автобуси й вози, машини й мотоцикли, що тягнулися з рiдного гнiзда кулись в незнане, немов птахи з пожежi.