Прабабці Марфі Василівні присвячується.
Рясна весна вже прийшла до тями, коли Надiя стала на порi. Може, разом ходили по рум’яна та ставали все гарнiшими, але i важка золота коса, яких по селу не знайдеш бiльше в жодної дiвчини, i блакить чудових очей, оздоблених промiнцями пухнастих ресничок, i чарiвної принадливостi губи, що чекали свого натхнення в поцiлунах коханого, i спрага по досi незнаному жiночому - все хвилювало в нiй, хоч вона для цього нiчого i не робила. Природа обережно вiдштовхувала вiд дiвчини якусь незбагненiсть,
Бо не зустрiчалася вона нi з одним юнаком.
Статна i струнка одноразово, Надiя не ховала себе вiд чоловiчих поглядiв, до яких, здавалося, була байдужою. Мати її , ще не стара Катерина, звана в селi Якубихою, не раз зажурливо спиняла погляд на доньцi: «Що на тебе чекає, моя ластiвко?»
А ластiвка одного незабутнього дня раптом повiдомляє: - Матусю, так менi прикро дивитися на маляток померлої Галини! Бiгають по подвiр’ю сиротами.Всi такi гарнi та хорошi, але ображенi долею. А Роман ходить,
неначе в воду опущений: засмучений та журний. Сьогоднi чула, як вiн наказував старшiй Мар’янцi, щоб дивилася за хлопчиками та нагодувала їх вчасно, а в самого в голосi сльози бринiли.
- Що поробиш, доню. З долею не позмагаєшся.
А якщо йому допомогти?
Чим же ти допоможеш, крiм спiвчуття та потаємного зiтхання?
А я буду їсти готувати, бiлизну прати, маленьких пригортати…
Донечко моя, що ти таке надумала? Я знаю, що душа в тебе хороша – зiркою палахкотить. Але Роману потрiбна дружина, а не твоя допомога.
То я вже закiнчила школу. Чому б не вийти замiж? – зажуренi очi з проханням дивилися на Якубиху.
Погану думку носиш, Надiйка. Навiщо тобi така кагала? Роман – людина непогана. Але в тебе – iнша доля. В селi балакають, що на тебе всi хлопцi озираються. Он хоч би Iван Чупренко: красень. Iнститут у цьому роцi закiнчить та й може женитися. Влаштуватися йому в нашому селi буде легко – таких професiй, як у нього, у нас обмаль.
Розмова стихла. Надiя вийшла на подвiр’я, а мати почала розмотувати нитки для майбутнiх вишиванок: «Бач, що задумала! Жодна нормальна
жiнка не погодиться на п’ятеро дiтей, а моя красуня хоче накинути на себе ярмо, неначе найгiрша. А як в’ється бiля неї Олекса? А в неї на думцi – дiти Романа! Я не раз помiчала її погляди в його бiк, та хiба ж можна було i подумати, про що кипить її хвиля?»
-Ой, доню, доню, не нароби собi клопотiв, - бiдкалася Якубиха, зiтхаючи.
Неначе зважаючи на її тяжкi роздуми, негода виспiвувала тужнi ноти, виючи та посипаючи дрiбнесенькими дощовими пилами. Дерева пiд подихами вiтру хиталися, заклопотано опираючись його потугам. В цю сльоту Надiйка бiгла вiд сiльради, де влаштувалася працювати секретаркою, додому. Обгорнувшись плащем, вона накинула на голову вiдлогу. Погода невщухало буркотiла, та в очах Надiї ховалася весела посмiшка. Дiйшовши до хвiртки,вона нiби зненацька поглянула в вiкно
Романової хати i побачила на пiдвiконнi малечу, що розглядала пориви сльоти.
Надвечiр’я заспокоїло бурхливу стихiю. Надiя вийшла на подвiр’я подивитися, що накоїло у них примхливе дощове комизування.
Надю, - десь збоку почувся голос Романа. – У нас свiтло пропало, а сiрники закiнчилися i немає як подивитися, що до чого. Чи не позичиш?
Зараз, - метнулася до хати. Подаючи сiрники, запитала: - Як ти з малими справляєшся? Коли потрiбна жiноча допомога – звертайся. Їсти у вас є що, чи приготувати?
Добре було б. Але не хочу звикати до допомоги. Сам якость впораюся…
Нiч невблаганно несла крила темряви, позираючи: все огорнула, чи нi.
Але стук у вiкно знову вивiв Надiю на вулицю. Роман попросив її побути з малюками, бо найменьший затемпературив i треба було викликати лiкаря.
Я б не прийшов турбувати, якби вдома був телефон, але треба бiгти аж до Гавриловича, а самiх залишати з хворим все ж гiрше, нiж з дорослими, бо нiч…
Невмiло виправдовуючись, вiн благально дивився, чекаючи вiдповiдi.
То може, менi до нього пiти, бо дiти мене не сприймуть? – подих Надiї перехоплювало.
Чому не сприймуть? Вони тебе знають, не побояться. Та й стороння людина в хатi для них теж розрада.
Добре. – Накинувши куртку та взувши галошi, Надiя пiшла з Романом. А мати з тривогою впала на колiна перед божницею:
- Матiнко Божа! Пресвята Дiво Марiє! Прийми прохання сивої матерi про доньку Надiю. Зглянься, подаруй їй гарну долю. Нехай обiйде її зло.
Минуло декiлька тижнiв, поки малесенький Мирось видужав. I кожного дня Надiя була поруч з Романом та дiтьми. Нiбито не помiчаючи схвильованих поглядiв Романа вона всю увагу та пильнiсть придiляла дiточкам, яких вважала напiвсиротами.
Добре серце маєш, дiвчино. Бажаю тобi чудового чоловiка, щоб розумiв тебе, як себе самого.
Дякую, - розчервонiлася, - десь знайдеться.
Тепер почервонiв Роман. «Навiщо я вiдштовхую її, - думав. – Вона ж
менi дуже подобається. Здається, що i я для неї не байдужа частина».
Напевне, збираєшся поступати до педiнституту?
Так, але повинна тобi допомогти.
Зворушливо поглянувши їй в очi, Роман нiчого не вiдповiв,ховаючи зрадницьку сльозу. – Хороша в мене жiнка була, нiяк не можу заспокоїтись,- згодом важко розпочав новий дiалог.
Знайдеться й друга, аби до дiтей гарно ставилася.
Тобi, Надiйка, треба дитсадок свiй вiдкривати. Я б тобi довiрився повнiстю: бачу, що дiти люблять тебе, неначе Галину.
Ось i я мiркую про це, а вчитись буду заочно…
Сонечко то ховалося за хмарку,то визирало, пiдморгуючи: - Дивiться,
не втратьте одне одного.
I ось одного разу, коли Мирось вже одужав, а Надiї не було причини йти до сусiда, вона спокiйно пiшла на роботу, а Роман тим часом завi-
тав до Якубихи. Постукав у вiкно. Катерина вийшла, i Роман почав роз-
мову прямо:
Я знаю що зараз Надiї немає вдома, тому й прийшов. Хочу подякувати
вам за доньку. Такої лагiдної, розумної та турботливої годi й шукати в нашi часи.
Розумiю тебе, Романе, в твоєму становищi це гарний вихiд i зрозумiти тебе дуже легко, адже хочеться знайти для дiтей матiнку , а для себе дружину, але важко замiнити твою Галину. Найкраща мати в першу чергу – жiнка. Їй хочеться пестощiв, ласки та кохання. А в твоїй хатi одна робота журиться. Десь знайди вдовичку з дитиною , добру та людяну…
А що б ви сказали, коли б я просив вашу Надiю бути моєю дружиною? Вона чудова, любить дiтей… Але я їй ще нiчого не казав…
Якубиха почала нервуватися, Руки щось перебирали, очi зiщулились…
Нi, - вiдповiла Якубиха, - нi, Роман, тому що вона заслуговує великого кохання, а ти дбаєш лише про матiр для дiтей. А ти сам
вiддав би свою молоденьку доньку на п’ятеро дiточок?
Тодi я дуже прошу вас не говорити їй про нашу розмову, бо вважаю:
якщо батьки не дають згоди на одруження, то життя буде мало схожим на казку. Вибачте.
Рiзко повернувшись, вiн квапливою ходою вийшов з двору. Якубиха
мовчки зачинила дверi. Серце калатало, намагючись розширити свої кордони: «Ач, який! Мою Надiю йому! Дiвчина ще життя не знає, а йому що? Йди на п’ятьох дiточок! Казки захотiв? Не вiддам тобi доньки! Хорошим сусiдом залишайся та й годi». Розгублено потираючи скронi, вона сiла на стiлець, що стояв бiля доньчиного лiжка, але знову пiдхопилася: «Ач, який!»
II
Додому Надiя прийшла схильована, розчервонiла:
- Ой, мамочкоi Наш голова та завiдуючий вiддiлом народної освiти дозволили менi взяти групу дiтей для виховання на дому. Казали, що частину виплат вiзьмуть на себе i вiд сьогоднi я повинна знайти бiльш-менш пригодне примiщення та куховарку з прибиральницею. Вiд цього дня я мушу наполегливо працювати, бо зарахована в штати працiвникiв РВНО. Грошей будуть виплачувати половину, решту треба розраховувати на батькiв та спонсорiв.
Що ти таке надумала, Надiйко?
Все буде добре,мамцю, цього ж року почну вчитися заочно…
Ой, донечко, шукаєш собi пригод. Де ти примiщення вiзьмеш, хто тобi його дасть? I що то за спонсори?
А я преговорю з Романом, Можливо, домовлюся з ним i зробимо дитсадок у нього вдома. Вiн цiлий день працює, приходить о пiввосьмої. А дiти його будуть щасливiшi, знаходячись вдома,
буцiмто хтось завiтав до них у гостi.
Думаю,- заперечливо захитала мати головою, - непосильну роботу береш на себе. Ти молода i гарна. Тобi б про себе подбати та про доброго чоловiка. Будуть свої дiточки, а ти душею тлiєш про романових. Якось виростуть. Я, поки вiн не одружиться, можу їм їсти готувати, а ти займайся своїми справами.
Яка ти, мамочко, хороша i нiякої кращоiїповарихи й не треба.
Дякую тобi!
Катерина тiльки руками розвела, посмiхаючись доньцi, але трохи згодом знову звернулася до Надiї, що робила якiсь пiдрахунки:
А чому, доню, у Романа, а не в нас? Теж зручно. Чого йому докучати?
Може, котрась вдовиця приходить до нього…
Мамо! – не сказала, а роздратовано вигукнула Надiя. – Немає в нього нiкого i немає коли заводити.
А ти звiдки знаєш? Може, на роботi котрусь має?.. – спiвала своєї мати.
Надiя не вiдповiла. Хутенько зачинила за собою дверi, вискочивши на ганок.
- Не треба їй докучати. Дуже дратується. Можливо, вона й не хоче того Романа, а я їй нав’язую думку. Старе - слiпе, - сварила сама себе, але плекала думку, як вiдвернути доньку вiд Романа.
Час не питає, як та що. Бiжить собi – не вгонишся. Але Надiя його не втрачала. Вже встигла домовитись з Романом про аренду житла пiд дитсадок. i хоч вiн стримано вiднiсся до платнi за примiщення, але з нетерпiнням чекав, коли малеча буде пiд наглядом.
Знаєш, Надю, кращої виховательки не треба шукати. Щасливий буде твiй коханий.
Ти вже мені про це говорив ... Вже небагато залишилося часу, - вiдповiла, - майже все для лiжечок є.
Посуд принесу свiй, мiсячний запас продуктiв придбала. Тепер лиш затвердити заробiтну платню та запросити персонал. Зрештою, можемо й
самi прибирати з мамою. Давай, зайдемо до тебе, помiркуємо, куди що
розмiщати.
А мама твоя ким буде? – запитав, сподiваючись взнати, чи не видала його вiзиту Якубиха.
Куховаркою.
Здається, недолюблює вона мене…
Але Надiя вже перенесла розмову в iншу площину: - Де б ти поставив лiжечка, стiл, шафу з iграшками? – Дiловито розмiрковуючи, вона мимоволi розпоряджалася у нього, нiби в своїй хатi.
А хто з батькiв ще хоче влаштувати в садок дiтей? – питанням на питання вiдповiв Роман. Вона почала перераховувати: - Двоє – вiд
Захаренкiв. Троє – вiд Кривошиiв, по одному – Самойлюки, Дорошенки,
Карнауховi, твоїх п’ятеро…
Вiн перебив її: - Виходить, що дiтей набралося?
Так, якраз потрiбна кiлькiсть. Я б сама хотiла мати таку сiмейку з чоловiком.
Щира й щедра ти, - засмiявся. – Легко менi з тобою.

III
Через два роки у Романа та Надiї вже було двоє своїх малюкiв, хоч сварилася Якубиха, хоч плакала, але онукiв пестила та жалiла. В дитсадку робота йшла своєю чергою.
Було вже досить зимно. Бiлявi зорi поглядали на дрiмотну листопадну землю, розгадуючи, куди будуть направленi вiтерцями пухнастi мiлесенькi скельця, що вже збиралися купками, немов парубки з дiвчатами не вечорницях.
Бiля двору Романа зупинилася бабка Назариха, що пришкандибала з Дергачiвки. Постукала у хвiртку й голосно запитала: - Хтось є вдома?
А кого треба? – Роман з цiкавiстю розглядав прибулу.
У вас жiнка маленького годує, а в Дергачiвцi малятко може загинути
в сiм’ї, бо в матерi не вистачає молока. Щось погане з грудями. Дуже просили, щоб хтось з годувальниць допомiг. А вашу дружину скрiзь знають, поважають. Не вiдмовте. Ви – найближчi. Оце їх прохання я й передаю.
Роман, тiльки-но влаштувавший своїх дiточок, вiдповiв:
- Нi, не пiде Надiя. Вже й сутiнки насуваються , їхати немає на чому.
Надiя, накинувши пухову хустину та куртку, стояла поруч , за спиною, та мовчки слухала.
А якби в нас таке сталося? – Роман здригнувся вiд несподiванки.
Надiєчко,люба моя, куди в темiнь iти? Та й свої малi їсти хотять!
Свої нагодованi. Я пiду. Якби хтось туди йшов, я б пляшечку передала…
Добре, що пiдказала. Я вiднесу. – Роман не вгавав: - Але чому нiхто з
їхнiх не прийшов? - вiн звертався до бабки, але тої вже й слiд пропав.
Нiчого, - заспокоювала Надiя. – Я хутенько. Тут же недалечко. До темряви й назад повернутися встигну, якщо пiдбiгцем…
Надю, може я в сусiдiв коня вiзьму чи в когось велосипед та сам
вiдвезу.
Ромцю, менi треба самiй подивитися, що з дитиною .Я повинна йти.
Можливо, ще одну дитину матимемо в дитсадку.
Роман знiтився, стримуючи свою незадоволенiсть.
- Добре, йди. То нехай же звiдти тебе хтось привезе чи проводить.
Не турбуйся, я встигну i все обiйдеться. Хтось по дорозi пiдвезе.
Її спокiйний лагiдний голос стримував хвилювання Романа. Нашвидко
зiбравшись, Надiя похапцем вирушила до Дергачiвки.
Дорога стелилася рушником. По схилам червонiли шипшиновi та калиновi кущi. Решта рослин, роздягнена осiннiм вiтерцем, втрачала збережене насiння, розсипаючи його летючими крильцями. Осiння жовтiнь захоплювала жiнку, але вона швидко йшла та попала якраз на ту хатину, що була потрiбна. Декотрi вiкна вже свiтилися, що доповнювало кольори осенi, нашiптуючи: «До вподоби менi твоя мiднiсть».
Ввiйшовши в хату, Надiя вiдразу ж кинулася до дитини, привiтавшись з господарем, що збирався йти до сусiдiв, щоб вiд них викликати швидку:
дружинi його погiршало. Надiя попередила: - Я лише нагодую дитину. Довго бути не можу. І хтось повинен вiдвезти мене додому чи супроводити.
Поки вона мила руки , жiнка на лiжковi, стогнучи та приборкуючи бiль,
подякувала їй.
Нiчого. Все буде якнайкраще . Видужаєте . А ми маленькому не дамо
голодувати. – Чмокання заспокоєного хлопчика тiшило душу Надiї. А швидка все не йшла. Нагодувавши маленького та залишаючи пляшечку на ранок, Надiя поквапливо зiбралася йти назад. Господар розгублено ходив з кутка в куток, а вона говорила з ним, одягаючись: - Якщо дружину покладуть у лiкарню, приносьте маленького в дитсадок. Чи є кому за дiтьми дивитися?
Я покличу сусiда, нехай вiн вас супроводить. – Господар вибачався, що все так вийшло. – Не турбуйтеся. Я мiсцева, не заблужуся, дорогу знаю. Та щоб дiстатися до густої темряви, пiду навпростець, через узлiсся.
Не можу нi допомогти, нi вiдрадити, бо знаю, що вас малеча чекає, - вивiв її за хвiртку вдячний батько й повернувся до хати.
Щильнiше закутавшись, Надiя попрямувала до узлiсся. «Вже й мiсяць сходить, виднiше буде. Тiльки хмарок багатенько. Чогось
боязко, але що за думки, кого злякалась?»
Пiдмерзла стежинка вистукувала пiд ходою одноманiтну пiсню,
Перегукуючись з думками Надiї: «Чи-чу-ки-чук!» Здавалося, що
жiнка напiвбiжить. Та так воно насправдi й було. Думками бiгла вiд чужої дитини до своїх, а йти зали шалося через ярок та невеликий пагорбок, звiдки вже додому було рукою подати.
Морозець бавився з легким вiтерцем, що погойдував гiллячко.
i хоч нiчого страшного не було, але щось бентежило слух Надiї: десь збоку почулося здалеку завивання. «Здалося, чи просто з ляку? – пронеслося блискавицею. – Немовби вовчий гвалт…» i вона щосили
побiгла, захлинаючись повiтрям та своїм подихом, пiдхопивши на ходу якогось дрючка. Але невдовзi жах охопив її, коли поперед себе з лiвого та правого бокiв побачила зеленi вогники, що оточували її все щильнiше.
Матiнко божа, заступнице моя, - перехрестилася Надiя, зупиняючись, - звiдки вони взялися? В мене вдома сiмеро дiточок. Невже вони залишаться сиротами за те, що спасала нинi чужу дитину? Допоможи менi, Богородице! Ти ж сама Матiр. А якщо судилося, що вони з’їдять мене, то нехай хоч обличчя залишать недоторканим, щоб люди впiзнали. Недаром ти, Романе, не хотiв мене вiдпускати!»
У-у-у! – зовсiм поряд, немов вiд п’яток, почула Надiя, i впавши навколiшки, пiдняла поли куртки з спiдницею, загортаючи ними обличчя. «Будь що буде!» - ввiткнувшись носом у землю, Надiя завмерла, а серце вискакувало з грудей: «Боже мiй, допоможи й
моїм дiточкам!» Вовча зграя, скулячи на рiзних тональностях, обступила з бокiв, не наважаючись хапанути зубами. Перший поштовх
з принюхуванням, другий… Якесь чудне скиглiння вовчої невдоволеностi дiйшло крiзь паморок страху: «Щоб тiльки обличчя вцiлiло», - бiдна Надiя лежала, не дихаючи, а вовки один за одним пiдходили, обнюхували та поливали сечею.
Нарештi тяма пiдказала, що все стихло. Поворухнувшись, жінка
розкутала очi й побачила, що перед нею сидить вiвчиця, в якої теж набряклi вiд молока груди.
Ось, чому ти мене не чипаєш: ти теж мати, вожачко. Дякую тобi
Боже, i тобi, царице небесна Богородиця, за визволення моєї душi.
Не маючи змоги пiдвестися з колiн, Надiя зцiпенiло тримала бiля обличчя шмаття, але, коли вiвчиця поступово почала вiдступати, вона теж поволi пiдвелася, i тремтячими ногами, крок за кроком, не вiрячи в своє щастя, побрела в село, вже не турбуючись, що звiр вразить раптовим наскоком.
Не озираючись, з великою довiрою, з гудом у головi йшла вона, людська
матiр, до себе додому. Та чого коштувало дiстатися до нього, несучи на собi сморiд вовчого запаху! Собаки здалеку вчули його, несамовито кидаючись з дружним гавкотом та виганяючи господарiв у нiч до хвiрток. Вiдбиваючись дрючком, заготовленим для вовкiв, Надiя нарештi пiдiйшла до рiдних дверей i тремтячими вiд подiї руками постукала раз,ще раз. Роман ледве встиг пiдхопити її, знесилену.