Чоловіки вилазять із щойно викопаної ями — більше туди не ступить людська нога. Кидають заступи і, стомлені, замурзані глиною, сідають допивати рештки самогону, принесеного їм на обід. Підла рідина зігріває нутрощі, і чоловіки отерплими язиками, швидше за звичкою, ніж за потребою, грубо, брудно лають свою скорботну роботу і скороминущість та нікчемність життя, їхня млява, непослідовна і непристойна балачка тихо розпинається на перекладинах хрестів, що рядами стоять на межі цього світу і мовчать, як старі мудреці, які не можуть сказати свою істину нерозумним дітям.
Це буде завтра.
А сьогодні я ще вмираю, ще нікого не відірвала від роботи звістка про мою смерть, ще все так, як учора. Та я вже прощально дивлюся у вікно.
Воно виходить не на сонячний бік, але я знаю, що сонце є за будинками, бо мені видно залитий промінням двір. По ньому проковзує тінь птахів. А далі, в когось на подвір'ї, майорить на вітрі клапоть поліетиленової плівки. Давно майорить і часто відбиває сонячне світло мені в очі. Кілька разів я бачив, як сходить сонце. Воно котилося за мною поміж деревами, понад хатами, коли мене везли досвітками на присуд до лікарів, аж поки ті не виголосили остаточного вироку: довічне ув'язнення у ліжку. Юна душа довго пручалась, не хотіла коритись, та моноліт часу придушив її. Першою пішла від мене віра. Покрутилася, почекала та й зникла одного серпневого дня. Я сидів у затінку дерев і дивився, чи хто не йде. Раптом ворота заступив великий новий автомобіль — то приїхав мій молодий дядько. Він узяв мене на руки і поніс на вулицю, щоб похвалитись, яка в нього хороша машина. Хоча мене й цікавили автомобілі, одначе тоді більше розглядався навкруги, бо там було сонце. Багато-багато сонця лилося на стерню та ще на дорогу, що вилася за обрій і так тягла за собою, що й зараз млосно, як згадаю. Відірвавшись од дядькових твердих, мов дерево, м'язів, знов опинився у своєму затінку. Віри в одужання там уже не було. Натомість виросла така туга, що дух затуляла. Відтоді, як очі набралися світла і простору, мені тісно і темно.
Довше трималася біля мене надія.
Надія на чиюсь допомогу, на щасливий поворот долі. Вона скніла разом зі мною, гортала науково-популярні та медичні журнали, зверталася до них із запитаннями, але їхні відповіді та змовчування били нас каменями. Тому надія повільно й знехотя почала відступатись. Я вмовляв почекати, побути ще. Вона припинялася, знічено всміхалася і, хоч була добра й терпляча, давала зрозуміти, що всьому є край...
Тільки любов не відходила ні на мить. Любов зосталася до останку, до сьогоднішнього дня. І, вмираючи, люблю гул життя за вікном, де шум дерев, де гамір птахів, де люди справляють весілля і родини. Я люблю людей, переймаюся їхніми турботами і весь час молю для них добра та злагоди. Тільки вони не знають, бо голос мій тихий, ще й стінами оточений. Це чують лиш ті, що наді мною схиляються, — вони розкажуть.
О, я так люблю цей світ! І щоб більше увібрати його — навіть для спочинку не хочеться заплющувати очі. Буває, серед ночі прокидаюсь і дивлюся в темряву.
А сьогодні я віддам усе.
Віддам пісні, що так любо припадали до мого серця, співаючи про життя, про долю... Віддам дим, що в'ється з димарів — то вгору, то за вітром, то в хмарку складається. Поверну землі своє тіло, щоб стало травою і цілувало ваші ноги. Звільню комусь кімнату. Навіть ім'я своє залишу: повитає-повитає, та й хтось прибере його і, може, пронесе краще за мене. Мені вже нічого не треба, і, поки серце робить останні порухи, думається про те, що тут усе вічне: добре, якщо люди до нього торкаються гарно, і погано, коли його хапають загребущими руками. На жаль, минущість земних благ відкривається на самому краю, тому й вимовить про це уже несила. Тільки твоє невидиме — душа — зостанеться в людях.
От і кінець.
Зараз буде найтяжче — відпаду від усіх і від усього. Розстануся з друзями, з болями, світлом і тьмою. Прошу прощення за свої гріхи в усіх та в усього і хочу сказати, що ні на кого не маю зла: хто завинив — сам понесе покуту, і мені жаль тих, кому випав камінь каяття. А в мені у цю мить — суцільна любов: від безмежного світу до його найменшої пилинки. І я відчуваю доцільність свого важкого життя в тому, щоб люди у своїх стражданнях могли порадіти, що їх обминула моя доля.
Я лечу в небуття. Це стане помітно тільки у хаті, а на світі все буде так, як щодня. Лиш ті, хто ближче, — облишать звичні клопоти і прийдуть відправити обряд поховання. Якщо комусь стане дуже самотньо — значить, недаремно я жив. І буде шкода, що вперше не обізвуся на ридання-умовляння і більше ніколи не втішу.
...Перед тим, як забиватимуть труну, хотілось би, щоб наді мною голубіло небо і щоб у ньому пролітала журавка та й забрала на свої крила мої мрії — мріям належить жити. А вже потім нехай опускають у темінь і довго-довго засипають землею, допоки не затихнуть усі звуки.
Це буде завтра. Сьогодні ж за вікном ще зеленіє кінець літа, але я вже чую, що вітер шурхотить по призьбі сухим падолистом.