Дорого `я`, розкинута теренами умов
та розкуйовджена до самоти вітрами,
ти перев`юнюйся між кроком і зірками,
коли приплив душі й небесно прибуває кров.

При видиху, немов уривки мантри, западусь –
так буревій спиняє гусінь каравану
і час – піском не продзюркоче під ногами,
а сяде зір і скригне терпеливо сумнів з уст.

Це вибух-стоп – де, ніби фенікс, гине серця стиск.
У хрестик – вишивка – ся колія зупинок,
де нитка нерву, голка світу, і полинне –
те міжколійне покоління сну і пустоти.

Чекання слизь і висохлі надії – ніби пух,
кульбаби парасольки, поцілунку попіл.
Де осідати їм у час серцевого потопу,
коли врожай на листування з Богом і ропу?

Змивай ерзац, виношуй світло слова – хай дзвенить,
переливається – лускою, тембром, в думці,
і кінематикою всесвіту у лунці
клітини дня. А благодатно – бо пече й болить,

бо міміка одухотворена небес, аби
себе, спіймавши рухи світла, пізнавати –
чи залишати одкровення задихатись,
чи відпускати, що до краплі болю хоче жить.

29 Березня 2010