I

Гріє у сангрії крапля Ра.
Що не день, то зливи променисті.
Ллється – ніби мало їм відра,
чи землі святої Реконкісті.

Гріє, мов довіра, і несе...
Занесе подалі – заночую.
У снігах фарбованих осель
каравани темряви кочують.

Гріє, наче виплакався Бог
і немає ради поминати...
Стрінь мене в невадному жабо,
Ірвінгом оспівана, Ґранадо.

II

У Ґранади серце поміж гір,
стиснуте Альгамброю за маврів.
Боабдиль живе тут до сих пір,
але він тепер – циганський Гаврош.

Неважливо, байдуже, що там,
де колись цвіли його хороми,
під стопою гнувся міста стан,
а Невада розбавляла втому.

У Куевос дім – печерний храм.
Рим його – сей Сакромонте-табір
в`ється в Альбайсин, де гул і крам,
арабеска вулиць, проща в паби.

III

Дон Хуан з гітари має куш,
аби впитись на сієсту пивом.
Тапас, пес, очей холодний душ,
та душа струни тривка, аж сива.

Дон Хуан без Донни, вже й забув –
як зайти в бездонні очі Донни.
Що йому до світу і табу?
Наокіл відлюдно і бездомно.

В шапці – крихти ласки – мідяки,
проблиски розхристаної вдачі.
То щораз продзвонюють роки
і поволі вигасає мачо.

IV

Сі фламенко пристрасті гітар,
сей підборний стук і кастаньєти –
бари-пасовища для отар
публіки, що бавиться в естетів.

Тут, при кожній ноті, токаор,
серце тче у рухах танцівниці.
У солодких ритмах, мов кагор,
стягнуте мантоном тіло птиці.

Віяла, як вигини крила,
пітос, пальмас і сапатеадо.
Опадає пристрасть. І зола –
ніби присмак на дощі помади.

V
Спрага смерті – се "оле" дзвінке.
Барвно бандерилей звисли пера,
біль та лють розписують. В піке –
вістря над мулетою тореро.

Нагорода за хоробрість всім.
Доннам насолода й кабальєро,
хвіст і вуха – матадорний кін,
"коло шани" і кінець кар`єри.

Оплески, розмазується кров,
тягнеться шлея життя за мулом.
Впийся смерте, вивертай нутро –
то нектар нудкий в поезій вулик...

16 Квітня 2010