Ніс – у небо, лапи – піддаті, аби не продувало шасі, крила – як на носі Титаніка, розпростерті Розою Дьюітт і Джеком Доусоном. Сидиш і корчишся, запаяний у трубу, у крісло класу "зеконом", тикаєш екранчику, що на спині крісла попереду, а той, натиканий на три довгих лети фільмизною, розбавляє час і пересовує стрілки майже з подвійною швидкістю.

Бомкувате дріботіння повітря, човники у бізнес-клас, повних усмішки і далеких від модельних форм, що прокручувалися на вступному рекламному ролику авіалінії, стюардес, п`ятидоларове бажання хильнути чогось поміцніше і прокинутись десь в Домінікані, під пальмовим сомбреро, посьорбуючи олінклусивне моґіто, кидаючи необачливе око на безкупальниково-засмаглі перса європейок. Бажання – бажанням, а дійсність зосередилась на сто тринадцятому номері судоку, котрий ніяк не розв`язувався у зв`язку з браком концентрації, яка перепливала саме фазу олітагічення вільним стилем, оминаючи математичні потуги, мов козацькі чайки – пороги на шляху до Січі. Думка про капітана складалась лише при качці, ну не тій, що копає, а отій, що синонімується з хитавицею. Ну просто, як з пісні про розпрягання коней – залізай у крісло і припнись, можеш попустити собі, а ось це знову турбуленція вас турбує.

Увімкнув на якісь китайські дриги. Дрімаю і буджуся коли починається бійка. Підв`язані до підйомного крану каскадери вдають, що вони літають дахами, деревами і міняють, мов шкарпетки, зброю. Коли очі зліплюють дулю з маком то чути лише гонитву Марка у пеклі з "у", "а" і "я" і ляскіт – ніби у будинок зустрічі другого дитинства завезли вставні щелепи. Так і не втямивши про що йдеться, перемикаю півоково, засобом дотику на кіно про аватар – стає нецікаво, в “три-ді” воно запа`ятовувалось об`ємніше. Переживаю за голубих тим самим півоком, ну де їх там замакітрюють, але потім голубі розпливаються до наступного погойдування кормою літака.

Після перегляду двох картин сон ніяк не може знайти собі місця у напівсидячих ракурсах тіла і проковзує хвилинами через напівзабуття і дрімоту, а також цінні вказівки капітана, щодо тримання себе обперезаним якмога довше на випадок гопакування корабля. Отака собі колискова терпіння. Коли затерпає – думаєш чим би то заколисатися до наступної турбуленції.

Нарешті тулубом металевого птаха перейшовся сніданок. Питання котилося з горла літака і аж до самісінького хвоста – курка чи лазанья? Чомусь курка перемагала на початку, але після того як стюардесний стравохід перекотився за межу позакрилля лазанья пішла, ніби решта літака летіла окремо в Італію, а нас буде парашутовано поблизу штаб-квартири Франко у стані повної безвалізності та мовного бар`єризму. Ну що ж – для мене це не вперше, але як не мовчи, як не партизанься – а для них ти "русо", не врятує навіть бейсболка з логотипом “Ен Уай” (NY) чи орлокрилий пашпорт Янкистану.

Навігаційний комп`ютер показав, що час заповняти декларацію прав людини на відвідини теренів країни, де знущання над тваринами – спорт і мистецтво. У графі "Національність" так і кортіло викарбувати кольором неба – "небик", але нашкробав букв на “ЮЕсЕй” (USA) і намалював пташку біля неєвропоспівдружний.

Ну ось і оголене тіло Передмадриддя. Само по собі оголене. Соромитись нічого, бо що природа дала тим і красуйся. І чого би то королю Пилипові ІІ-му, котрий першим побачив це місто пупом Іспанії, закортіло закарабкуватись на таку височину? Звісно – шукав золоту середину, де усе сходиться і крутиться, фламенкується, франковиться, далиться, ториться, аби всім було як попікасити, наельгречитись, відколумбитись. Словом вдихнути Іспанію як це робив Серватес, Замрак чи Лорка.

З висоти пташиного лету, то скажімо так, враження не густі, мінливо-пробігаючі ілюмінаторним вічком, виловлюючи ознаки напів-притомного співжиття природи і насуваючого на неї збіговиська каміння, скла, металу, пластмаси та емоційних джунглів. Обличчя весни ще дещо бліде і знекровлене від скуповатості дощу. Порожнеча хмар компенсується виразністю і глибиною течій сонця. А останнє вражає більше ніж оливковість цієї країни Реконкісти.

Сідали – як треба, без зайвих передригів. Нарешті дійшло до моменту відтерпання і відлипання від крісла. Руханина нутром в залізо облаченої, літаючої небогрійки. Вуликом її не назвеш, хіба напівсонним царством, котре лише прокліпується, аби проплямкати щось до ближніх на мові "приїхали". Поповзло, потягнулося, покотило, розкоркувалося, вигапилося, подумалося про само-настанову – аби кури грошей не дзьобали і так – щоби нестись лише першим класом, набралося сили і багажу на марш-кидок у заглибину пропускала аеробуса. Добре що ручна кладь не втратила здатності котитися лабіринтами стійбища для боїнгокрилих.

Митниця працювала сухо, мов конвеєр для розподілу і таврування тушок, штампанула формальністю у посвідці, із чинним виразом обличчя до фізіономії, котра нашвидкуруч приводила себе з недоспано-зомбуватого виду у терпеливо-фотосесійний, аби відповідати смайлику колишнього "я" у пашпорті. Фізіономії переливалися між європейскістю і латиногібридністю у всіх, насичених сонцем, її відтінках. Діти степів і автохтони країни, де слони є засобом пересування, а корови окоровлюють вулиці святістю чомусь складали малоконстуктивне враження вимираючих динозаврів на фоні тур-анексії прохідних пунктів перевірки документів. Жуйка стала провайдером свіжості і побудником кволого метаболізму.

Поспішив забрати з каруселі багаж, довелось чекати, ніби у стійлі за сіном чи з вудилищем на березі колгоспного ставка з пляшкою сивухи для сторожа. Через скло, незвичної для янкі, кімнати, схожої на акваріум для велитенських п`явок, проглядали, непереможені революцією боротьби з нікотином, димосмоки. Жалюгідна картина камерної само-газифікацїї легеневих шляхів. Але раз їм так треба – то хай... Озеленившись, мацюпусінький писочок обміну валюти виплюнув тридцять євро разом з посвідкою і мапою місцевого метро. Пара, ледь тямлячих англійську, поліцаїв, мов Ленін з колишнього советікус-рубля, вказала керунок до тунелевої нірки, де регулярно розповзалась гусінь метрополітену.