Каса-автомат з емблемою метро, чимось схожою червоним ромбиком на бренд спорт-товариства "Спартак" за часів буйного розквіту застойного пустоцвіту соціалізму, злизнула першу десятку роззеленої завартості обперезливо-підфутболкового гаманця, висипала дрібними спроможність випити у забігайлівці експресо і заморити хробака, чахлою від скромності, канапкою. Вона традиційно посієстила декілька секунд і повідомила пасажира-"папаню" про народження "дітища"-квитка. Буквою "Г" вигнувся розсадник близняток кас-"мам", що ніяк не міг скинути зі себе, мов бджолина матка, рою туристів, котрі ще не пройшли курс молодого мадридця по запиханню банкнотів, чи то кредитних карточок у відповідні прорізи-порти, звідкіля вартість проїзду тютюкала поповнювати бебехи місцевого бюджету. Допомога тикачам-навмання прибувала панацейно, уніформно, тоді, коли тикавка переходила у ще недозрілий, але вже натягнутий на тятиву нерва матостріл.

Пропускачі махали передоочинно, мов авто-витирачки, вони мавпували брамкових велицеправів і покажи-мандатно просічковували рух щасливців, котрі докумекались – де пхати і скільки. Вони себе почували пішими Юріями Переможцями, котрими після змія прогресу хоч Матрицю зашпунтовуй.

Черево станції "Аеропуерто" просторе, освітлене мало не до зубів, обрекламоване, але признане, після розглядин, вільним від графіті та бомжів. Дісплей бавився у кінець світу і відлічував секунди до точки прибуття наступної порцїї майже порожніх, але віддаючих модерном та наразі непописаним інтер`єром, вагонів. У такт часопаду починаєш пронизуватись відчуттям обростання біомасою, у котрої валізна тягучість і вівце-задумливий стан. Мовне попурі вперемішку з скорострільними випалами інформатора з вагонного брехунця провели до середини вагона і приторочили до крісла, котре офортечилось валізами і набиралось тепла, як дітлахи вуличної гвари.

Щось натякало на те, що інформатор сказав "з Богом" і відкритість дверей захлюнулась просто перед шнобелем платформи. Темінь тунелю смакувала вервицями блискіток, що розсипалися вагонними вікнами. Оточення променіло байдужістю і набрякало колісним туркотінням, ніяк не хотіло випорскувати, набраної під час епопейної ходи через митницю, небалакучості. Але очі. Вони ж, коли не сховані за сонячні окуляри, читаються – як Заповіді Божі і промовляють – як шоколад на бузі дитини. Я і голуб`ятник очей. Ой і летючі ж вони – ці світлопернаті шукачі розуміння, ці носії і зрадники Ордена Варвариного Носа. Сидів і бігло виловлював втому з них, не старався забігати глибше, аби не сполохувати спокою і не нариватися на шпилькуватий подив.

Очі мачо навпроти ховали сонце Мексики разом з покірливими очима поруч, що не потребували макіяжної виразності, забиваючись у табличку, котра у сухому супроводі інформатора висвітлювала червону точку при наближенні станцїї. Мені здалося, що я вже десь зустрічав їх – десь на берегах, де такі, як я – вимочують боки сонцем, висушують разом з цитриною сіль океану, оковитуючись текілою, причайовують барменів і прибиральниць, напихаються до вже-не-лізе стравами, а потім жаліються на хворобливість шлунків. Ці очі тішилися – як мачете обезкокосило пальму, а руки тримали оберемок зелених папірців, мовби лотерейний квиток, що джек-потно дописав долі купу нуликів.

За кряжем мачових плечей прозіркували стареча доброта у минулостолітній кепці та куртці покрою часів стінопаду у Берліні і дитяча допитливість з криницями душі, більшими за світ, та картатим платтячком у колір дозріваючого жита. Допитиливість ховалася у правому рукаві доброти, а тая щось шаманила до мушель зкульчикованих вух.

Збоку, ніби на рибалці, куняло порепане втілення міксу тексаського ранчо з вігвамом Черокі і час-до-часу поправляло ковбойку та попелясті вуса, покашлюючи з частотою заядлого спалювача тютюну. Кубелились поруч молодята і парижно муркотіли, розтягуючи місячну медовитість устами. Когутився одиноко чуб майбутнього кавалера країни вікінгів, його власник копирсався всю дорогу, шукаючи щось, що не спадало мені на думку, але наводило шмонт починаючи зо шкарпеток і закінчуючи футляром для щітки пуцування зубів. Подумалось, що коли зазняти його на плівку і відтворити це, подвоївши швидкість – то вийде непогана циганочка з виходом. Решта – гойдалася в унісон, притискуючи до грудей валізи.

Тіло вагона щостанційно освіжувало людом своє надбання аж до самого пересадника на "Нуевос Міністеріос". Покотилися лабіринтно валізи з почуттям мурашиної приналежності. На слід виводили стріловидні вказівки і рух очей по мапі. Шістскою до "Дієґо де Леон", п`ятіркою до "Ґран Віа". Життя підземельного течія вирувала слабо у лабіринтних переходах, зате захлюпувала вуха акардеонною музикою на платформі, гітарно-акустичним перебоєм при виході на Ґран Віа.

Світло, хай живе рухливість вулиць і парадність Мадридостану! Ось воно де б`ється серце Іспанії.