
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.15
11:24
Вікно було відчинено не просто в густу теплоту ранку ранньої осені, вікно (доволі прозоре) було відчинено в безодню Всесвіту. І мені здавалось, що варто мені стрибнути з вікна, я не впаду на клумбу з жовтими колючими трояндами, а полечу незачесаною голово
2025.09.15
10:40
А від «охочих» дуже мало толку,
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
хоча і повечеряли вони...
чотири роки
буцаються вовки
і одинадцять – виють барани.
***
А після європейського фуршету
2025.09.15
09:33
Коли спецпредставник президента США Кіт Келлог перебуває в Києві, агресор не завдає масованих ударів. Отже, кияни можуть трохи виспатися…
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
Коли у Києві спецпредставник,
діти у дворі гомонять до ночі,
ніякої управи на них -
додому ніхто не хоче!
Ко
2025.09.15
05:57
Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
2025.09.15
00:57
Використаний корисний ідіот перестає бути корисним, але не перестає бути ідіотом.
Без корисних ідіотів жодна корисна справа не обходиться.
Всякий корисний ідіот комусь та шкідливий.
Люди борються із шкідниками, але самі шкодять набагато більше.
2025.09.14
21:39
Я хочу поринути в розпад.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
Лише в розпаді
я стану неабияк цілісносним.
Я хочу вести аморальний
спосіб життя. І тоді
мені відкриється нова мораль.
Ставши ізгоєм, буду
новим пророком.
2025.09.14
16:19
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
2025.09.14
15:59
Іду якось тихцем по вулиці села.
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
Спекотний полудень, пташки навкруг співають.
Гулящий вітер десь, напевно, спочиває.
Я ледь встигаю піт втирати із чола.
День вихідний, отож і вулиця пуста.
Хто десь на річці, хто в кімнатній прохолоді.
Та я б і сам,
2025.09.14
15:00
Поки зором пещу виднокраї
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
Та гасаю по шляхах земних, -
Про полеглих завжди пам'ятаю
І щомить молюся за живих.
Бо, що справжнє, - те не затаїти
І несила втримати в собі, -
Тішуся, коли сміються діти
І журюсь, коли хтось у журбі.
2025.09.13
22:18
Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.
Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
2025.09.13
22:12
Я не хочу, щоб далі зима
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
Нас заковувала у кайдани.
Я оновлення жду, як права
Неповторні і Господом дані.
Я не хочу, щоб варта льодів
На холодних жорстоких багнетах
Нас тримала в тюрмі холодів,
2025.09.13
13:17
Сонячний промінчик
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
Скочив на камінчик,
Радісно всміхається,
Всюди озирається.
Оглядає видноколо:
"Oй! Яка краса довкола!
Он троянди та жоржини,
2025.09.13
05:21
Оповиває тьмою смуток
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
Усіх надій моїх вогні, –
У стан байдужості закута,
Хоча б сказала “так”, чи “ні”.
В моїй душі одні страждання,
В моїм єстві – лише любов, –
Яке потрібно лікування,
Щоб не скипала палко кров?
2025.09.12
22:19
Усюди - лиш пітьма,
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
Суцільний знак питання.
І дихає зима,
Як гугенот останній.
Безмежна Колима
І птаха трепетання.
Померкло світло враз.
2025.09.12
21:42
Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не
2025.09.12
08:58
Священник із села Терпіння, єдиний капелан «Азовсталі», понад три роки перебував у нелюдських умовах російського полону.
14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...14 червня він повернувся додому в рамках обміну тяжкохворих полонених.
Капелан із Терпіння
не з книжок знає, що таке зло,
відчув
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
Іспанські оповідки. IІ. (Метрофонія)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іспанські оповідки. IІ. (Метрофонія)
Каса-автомат з емблемою метро, чимось схожою червоним ромбиком на бренд спорт-товариства "Спартак" за часів буйного розквіту застойного пустоцвіту соціалізму, злизнула першу десятку роззеленої завартості обперезливо-підфутболкового гаманця, висипала дрібними спроможність випити у забігайлівці експресо і заморити хробака, чахлою від скромності, канапкою. Вона традиційно посієстила декілька секунд і повідомила пасажира-"папаню" про народження "дітища"-квитка. Буквою "Г" вигнувся розсадник близняток кас-"мам", що ніяк не міг скинути зі себе, мов бджолина матка, рою туристів, котрі ще не пройшли курс молодого мадридця по запиханню банкнотів, чи то кредитних карточок у відповідні прорізи-порти, звідкіля вартість проїзду тютюкала поповнювати бебехи місцевого бюджету. Допомога тикачам-навмання прибувала панацейно, уніформно, тоді, коли тикавка переходила у ще недозрілий, але вже натягнутий на тятиву нерва матостріл.
Пропускачі махали передоочинно, мов авто-витирачки, вони мавпували брамкових велицеправів і покажи-мандатно просічковували рух щасливців, котрі докумекались – де пхати і скільки. Вони себе почували пішими Юріями Переможцями, котрими після змія прогресу хоч Матрицю зашпунтовуй.
Черево станції "Аеропуерто" просторе, освітлене мало не до зубів, обрекламоване, але признане, після розглядин, вільним від графіті та бомжів. Дісплей бавився у кінець світу і відлічував секунди до точки прибуття наступної порцїї майже порожніх, але віддаючих модерном та наразі непописаним інтер`єром, вагонів. У такт часопаду починаєш пронизуватись відчуттям обростання біомасою, у котрої валізна тягучість і вівце-задумливий стан. Мовне попурі вперемішку з скорострільними випалами інформатора з вагонного брехунця провели до середини вагона і приторочили до крісла, котре офортечилось валізами і набиралось тепла, як дітлахи вуличної гвари.
Щось натякало на те, що інформатор сказав "з Богом" і відкритість дверей захлюнулась просто перед шнобелем платформи. Темінь тунелю смакувала вервицями блискіток, що розсипалися вагонними вікнами. Оточення променіло байдужістю і набрякало колісним туркотінням, ніяк не хотіло випорскувати, набраної під час епопейної ходи через митницю, небалакучості. Але очі. Вони ж, коли не сховані за сонячні окуляри, читаються – як Заповіді Божі і промовляють – як шоколад на бузі дитини. Я і голуб`ятник очей. Ой і летючі ж вони – ці світлопернаті шукачі розуміння, ці носії і зрадники Ордена Варвариного Носа. Сидів і бігло виловлював втому з них, не старався забігати глибше, аби не сполохувати спокою і не нариватися на шпилькуватий подив.
Очі мачо навпроти ховали сонце Мексики разом з покірливими очима поруч, що не потребували макіяжної виразності, забиваючись у табличку, котра у сухому супроводі інформатора висвітлювала червону точку при наближенні станцїї. Мені здалося, що я вже десь зустрічав їх – десь на берегах, де такі, як я – вимочують боки сонцем, висушують разом з цитриною сіль океану, оковитуючись текілою, причайовують барменів і прибиральниць, напихаються до вже-не-лізе стравами, а потім жаліються на хворобливість шлунків. Ці очі тішилися – як мачете обезкокосило пальму, а руки тримали оберемок зелених папірців, мовби лотерейний квиток, що джек-потно дописав долі купу нуликів.
За кряжем мачових плечей прозіркували стареча доброта у минулостолітній кепці та куртці покрою часів стінопаду у Берліні і дитяча допитливість з криницями душі, більшими за світ, та картатим платтячком у колір дозріваючого жита. Допитиливість ховалася у правому рукаві доброти, а тая щось шаманила до мушель зкульчикованих вух.
Збоку, ніби на рибалці, куняло порепане втілення міксу тексаського ранчо з вігвамом Черокі і час-до-часу поправляло ковбойку та попелясті вуса, покашлюючи з частотою заядлого спалювача тютюну. Кубелились поруч молодята і парижно муркотіли, розтягуючи місячну медовитість устами. Когутився одиноко чуб майбутнього кавалера країни вікінгів, його власник копирсався всю дорогу, шукаючи щось, що не спадало мені на думку, але наводило шмонт починаючи зо шкарпеток і закінчуючи футляром для щітки пуцування зубів. Подумалось, що коли зазняти його на плівку і відтворити це, подвоївши швидкість – то вийде непогана циганочка з виходом. Решта – гойдалася в унісон, притискуючи до грудей валізи.
Тіло вагона щостанційно освіжувало людом своє надбання аж до самого пересадника на "Нуевос Міністеріос". Покотилися лабіринтно валізи з почуттям мурашиної приналежності. На слід виводили стріловидні вказівки і рух очей по мапі. Шістскою до "Дієґо де Леон", п`ятіркою до "Ґран Віа". Життя підземельного течія вирувала слабо у лабіринтних переходах, зате захлюпувала вуха акардеонною музикою на платформі, гітарно-акустичним перебоєм при виході на Ґран Віа.
Світло, хай живе рухливість вулиць і парадність Мадридостану! Ось воно де б`ється серце Іспанії.
Пропускачі махали передоочинно, мов авто-витирачки, вони мавпували брамкових велицеправів і покажи-мандатно просічковували рух щасливців, котрі докумекались – де пхати і скільки. Вони себе почували пішими Юріями Переможцями, котрими після змія прогресу хоч Матрицю зашпунтовуй.
Черево станції "Аеропуерто" просторе, освітлене мало не до зубів, обрекламоване, але признане, після розглядин, вільним від графіті та бомжів. Дісплей бавився у кінець світу і відлічував секунди до точки прибуття наступної порцїї майже порожніх, але віддаючих модерном та наразі непописаним інтер`єром, вагонів. У такт часопаду починаєш пронизуватись відчуттям обростання біомасою, у котрої валізна тягучість і вівце-задумливий стан. Мовне попурі вперемішку з скорострільними випалами інформатора з вагонного брехунця провели до середини вагона і приторочили до крісла, котре офортечилось валізами і набиралось тепла, як дітлахи вуличної гвари.
Щось натякало на те, що інформатор сказав "з Богом" і відкритість дверей захлюнулась просто перед шнобелем платформи. Темінь тунелю смакувала вервицями блискіток, що розсипалися вагонними вікнами. Оточення променіло байдужістю і набрякало колісним туркотінням, ніяк не хотіло випорскувати, набраної під час епопейної ходи через митницю, небалакучості. Але очі. Вони ж, коли не сховані за сонячні окуляри, читаються – як Заповіді Божі і промовляють – як шоколад на бузі дитини. Я і голуб`ятник очей. Ой і летючі ж вони – ці світлопернаті шукачі розуміння, ці носії і зрадники Ордена Варвариного Носа. Сидів і бігло виловлював втому з них, не старався забігати глибше, аби не сполохувати спокою і не нариватися на шпилькуватий подив.
Очі мачо навпроти ховали сонце Мексики разом з покірливими очима поруч, що не потребували макіяжної виразності, забиваючись у табличку, котра у сухому супроводі інформатора висвітлювала червону точку при наближенні станцїї. Мені здалося, що я вже десь зустрічав їх – десь на берегах, де такі, як я – вимочують боки сонцем, висушують разом з цитриною сіль океану, оковитуючись текілою, причайовують барменів і прибиральниць, напихаються до вже-не-лізе стравами, а потім жаліються на хворобливість шлунків. Ці очі тішилися – як мачете обезкокосило пальму, а руки тримали оберемок зелених папірців, мовби лотерейний квиток, що джек-потно дописав долі купу нуликів.
За кряжем мачових плечей прозіркували стареча доброта у минулостолітній кепці та куртці покрою часів стінопаду у Берліні і дитяча допитливість з криницями душі, більшими за світ, та картатим платтячком у колір дозріваючого жита. Допитиливість ховалася у правому рукаві доброти, а тая щось шаманила до мушель зкульчикованих вух.
Збоку, ніби на рибалці, куняло порепане втілення міксу тексаського ранчо з вігвамом Черокі і час-до-часу поправляло ковбойку та попелясті вуса, покашлюючи з частотою заядлого спалювача тютюну. Кубелились поруч молодята і парижно муркотіли, розтягуючи місячну медовитість устами. Когутився одиноко чуб майбутнього кавалера країни вікінгів, його власник копирсався всю дорогу, шукаючи щось, що не спадало мені на думку, але наводило шмонт починаючи зо шкарпеток і закінчуючи футляром для щітки пуцування зубів. Подумалось, що коли зазняти його на плівку і відтворити це, подвоївши швидкість – то вийде непогана циганочка з виходом. Решта – гойдалася в унісон, притискуючи до грудей валізи.
Тіло вагона щостанційно освіжувало людом своє надбання аж до самого пересадника на "Нуевос Міністеріос". Покотилися лабіринтно валізи з почуттям мурашиної приналежності. На слід виводили стріловидні вказівки і рух очей по мапі. Шістскою до "Дієґо де Леон", п`ятіркою до "Ґран Віа". Життя підземельного течія вирувала слабо у лабіринтних переходах, зате захлюпувала вуха акардеонною музикою на платформі, гітарно-акустичним перебоєм при виході на Ґран Віа.
Світло, хай живе рухливість вулиць і парадність Мадридостану! Ось воно де б`ється серце Іспанії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію