
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
Іспанські оповідки. IІ. (Метрофонія)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Іспанські оповідки. IІ. (Метрофонія)
Каса-автомат з емблемою метро, чимось схожою червоним ромбиком на бренд спорт-товариства "Спартак" за часів буйного розквіту застойного пустоцвіту соціалізму, злизнула першу десятку роззеленої завартості обперезливо-підфутболкового гаманця, висипала дрібними спроможність випити у забігайлівці експресо і заморити хробака, чахлою від скромності, канапкою. Вона традиційно посієстила декілька секунд і повідомила пасажира-"папаню" про народження "дітища"-квитка. Буквою "Г" вигнувся розсадник близняток кас-"мам", що ніяк не міг скинути зі себе, мов бджолина матка, рою туристів, котрі ще не пройшли курс молодого мадридця по запиханню банкнотів, чи то кредитних карточок у відповідні прорізи-порти, звідкіля вартість проїзду тютюкала поповнювати бебехи місцевого бюджету. Допомога тикачам-навмання прибувала панацейно, уніформно, тоді, коли тикавка переходила у ще недозрілий, але вже натягнутий на тятиву нерва матостріл.
Пропускачі махали передоочинно, мов авто-витирачки, вони мавпували брамкових велицеправів і покажи-мандатно просічковували рух щасливців, котрі докумекались – де пхати і скільки. Вони себе почували пішими Юріями Переможцями, котрими після змія прогресу хоч Матрицю зашпунтовуй.
Черево станції "Аеропуерто" просторе, освітлене мало не до зубів, обрекламоване, але признане, після розглядин, вільним від графіті та бомжів. Дісплей бавився у кінець світу і відлічував секунди до точки прибуття наступної порцїї майже порожніх, але віддаючих модерном та наразі непописаним інтер`єром, вагонів. У такт часопаду починаєш пронизуватись відчуттям обростання біомасою, у котрої валізна тягучість і вівце-задумливий стан. Мовне попурі вперемішку з скорострільними випалами інформатора з вагонного брехунця провели до середини вагона і приторочили до крісла, котре офортечилось валізами і набиралось тепла, як дітлахи вуличної гвари.
Щось натякало на те, що інформатор сказав "з Богом" і відкритість дверей захлюнулась просто перед шнобелем платформи. Темінь тунелю смакувала вервицями блискіток, що розсипалися вагонними вікнами. Оточення променіло байдужістю і набрякало колісним туркотінням, ніяк не хотіло випорскувати, набраної під час епопейної ходи через митницю, небалакучості. Але очі. Вони ж, коли не сховані за сонячні окуляри, читаються – як Заповіді Божі і промовляють – як шоколад на бузі дитини. Я і голуб`ятник очей. Ой і летючі ж вони – ці світлопернаті шукачі розуміння, ці носії і зрадники Ордена Варвариного Носа. Сидів і бігло виловлював втому з них, не старався забігати глибше, аби не сполохувати спокою і не нариватися на шпилькуватий подив.
Очі мачо навпроти ховали сонце Мексики разом з покірливими очима поруч, що не потребували макіяжної виразності, забиваючись у табличку, котра у сухому супроводі інформатора висвітлювала червону точку при наближенні станцїї. Мені здалося, що я вже десь зустрічав їх – десь на берегах, де такі, як я – вимочують боки сонцем, висушують разом з цитриною сіль океану, оковитуючись текілою, причайовують барменів і прибиральниць, напихаються до вже-не-лізе стравами, а потім жаліються на хворобливість шлунків. Ці очі тішилися – як мачете обезкокосило пальму, а руки тримали оберемок зелених папірців, мовби лотерейний квиток, що джек-потно дописав долі купу нуликів.
За кряжем мачових плечей прозіркували стареча доброта у минулостолітній кепці та куртці покрою часів стінопаду у Берліні і дитяча допитливість з криницями душі, більшими за світ, та картатим платтячком у колір дозріваючого жита. Допитиливість ховалася у правому рукаві доброти, а тая щось шаманила до мушель зкульчикованих вух.
Збоку, ніби на рибалці, куняло порепане втілення міксу тексаського ранчо з вігвамом Черокі і час-до-часу поправляло ковбойку та попелясті вуса, покашлюючи з частотою заядлого спалювача тютюну. Кубелились поруч молодята і парижно муркотіли, розтягуючи місячну медовитість устами. Когутився одиноко чуб майбутнього кавалера країни вікінгів, його власник копирсався всю дорогу, шукаючи щось, що не спадало мені на думку, але наводило шмонт починаючи зо шкарпеток і закінчуючи футляром для щітки пуцування зубів. Подумалось, що коли зазняти його на плівку і відтворити це, подвоївши швидкість – то вийде непогана циганочка з виходом. Решта – гойдалася в унісон, притискуючи до грудей валізи.
Тіло вагона щостанційно освіжувало людом своє надбання аж до самого пересадника на "Нуевос Міністеріос". Покотилися лабіринтно валізи з почуттям мурашиної приналежності. На слід виводили стріловидні вказівки і рух очей по мапі. Шістскою до "Дієґо де Леон", п`ятіркою до "Ґран Віа". Життя підземельного течія вирувала слабо у лабіринтних переходах, зате захлюпувала вуха акардеонною музикою на платформі, гітарно-акустичним перебоєм при виході на Ґран Віа.
Світло, хай живе рухливість вулиць і парадність Мадридостану! Ось воно де б`ється серце Іспанії.
Пропускачі махали передоочинно, мов авто-витирачки, вони мавпували брамкових велицеправів і покажи-мандатно просічковували рух щасливців, котрі докумекались – де пхати і скільки. Вони себе почували пішими Юріями Переможцями, котрими після змія прогресу хоч Матрицю зашпунтовуй.
Черево станції "Аеропуерто" просторе, освітлене мало не до зубів, обрекламоване, але признане, після розглядин, вільним від графіті та бомжів. Дісплей бавився у кінець світу і відлічував секунди до точки прибуття наступної порцїї майже порожніх, але віддаючих модерном та наразі непописаним інтер`єром, вагонів. У такт часопаду починаєш пронизуватись відчуттям обростання біомасою, у котрої валізна тягучість і вівце-задумливий стан. Мовне попурі вперемішку з скорострільними випалами інформатора з вагонного брехунця провели до середини вагона і приторочили до крісла, котре офортечилось валізами і набиралось тепла, як дітлахи вуличної гвари.
Щось натякало на те, що інформатор сказав "з Богом" і відкритість дверей захлюнулась просто перед шнобелем платформи. Темінь тунелю смакувала вервицями блискіток, що розсипалися вагонними вікнами. Оточення променіло байдужістю і набрякало колісним туркотінням, ніяк не хотіло випорскувати, набраної під час епопейної ходи через митницю, небалакучості. Але очі. Вони ж, коли не сховані за сонячні окуляри, читаються – як Заповіді Божі і промовляють – як шоколад на бузі дитини. Я і голуб`ятник очей. Ой і летючі ж вони – ці світлопернаті шукачі розуміння, ці носії і зрадники Ордена Варвариного Носа. Сидів і бігло виловлював втому з них, не старався забігати глибше, аби не сполохувати спокою і не нариватися на шпилькуватий подив.
Очі мачо навпроти ховали сонце Мексики разом з покірливими очима поруч, що не потребували макіяжної виразності, забиваючись у табличку, котра у сухому супроводі інформатора висвітлювала червону точку при наближенні станцїї. Мені здалося, що я вже десь зустрічав їх – десь на берегах, де такі, як я – вимочують боки сонцем, висушують разом з цитриною сіль океану, оковитуючись текілою, причайовують барменів і прибиральниць, напихаються до вже-не-лізе стравами, а потім жаліються на хворобливість шлунків. Ці очі тішилися – як мачете обезкокосило пальму, а руки тримали оберемок зелених папірців, мовби лотерейний квиток, що джек-потно дописав долі купу нуликів.
За кряжем мачових плечей прозіркували стареча доброта у минулостолітній кепці та куртці покрою часів стінопаду у Берліні і дитяча допитливість з криницями душі, більшими за світ, та картатим платтячком у колір дозріваючого жита. Допитиливість ховалася у правому рукаві доброти, а тая щось шаманила до мушель зкульчикованих вух.
Збоку, ніби на рибалці, куняло порепане втілення міксу тексаського ранчо з вігвамом Черокі і час-до-часу поправляло ковбойку та попелясті вуса, покашлюючи з частотою заядлого спалювача тютюну. Кубелились поруч молодята і парижно муркотіли, розтягуючи місячну медовитість устами. Когутився одиноко чуб майбутнього кавалера країни вікінгів, його власник копирсався всю дорогу, шукаючи щось, що не спадало мені на думку, але наводило шмонт починаючи зо шкарпеток і закінчуючи футляром для щітки пуцування зубів. Подумалось, що коли зазняти його на плівку і відтворити це, подвоївши швидкість – то вийде непогана циганочка з виходом. Решта – гойдалася в унісон, притискуючи до грудей валізи.
Тіло вагона щостанційно освіжувало людом своє надбання аж до самого пересадника на "Нуевос Міністеріос". Покотилися лабіринтно валізи з почуттям мурашиної приналежності. На слід виводили стріловидні вказівки і рух очей по мапі. Шістскою до "Дієґо де Леон", п`ятіркою до "Ґран Віа". Життя підземельного течія вирувала слабо у лабіринтних переходах, зате захлюпувала вуха акардеонною музикою на платформі, гітарно-акустичним перебоєм при виході на Ґран Віа.
Світло, хай живе рухливість вулиць і парадність Мадридостану! Ось воно де б`ється серце Іспанії.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію