Як я умру, то поховайте мене тихо. Не розсилайте по всіх-усюдах скорботних телеграм — довкіл і так мало хто знаходить радощі. До того ж, може так скластися, що в той день, коли земля розверзнеться прийняти мене, людина натрапить на труднощі, невідкладні клопоти чи скрути, і тоді вона половинитиметься по нерозривному — поїхати буде неможливо, а не їхати — важко. Однак переважить неможливість, бо всякий сум та горе перетерпляться!
І від цього моїм близьким стане подвійно важко, адже коло рідні виявиться наполовину рідшим, аніж досі вважалося. І в невтішному сумі своєму вони мимохіть подумають, що мої труди, старання, любов так мало заробили. Або дуже образяться, що мені так мало за все віддячено.
А тим, хто не вирветься й не прилетить вчасно розділити горе, колись-таки доведеться скрушно ви правдовуватись. І те запізніле виправдовування їм самим почне здаватися лицемірством.
Тому прошу: поховайте мене тихо, щоб моя смерть нічиїх справ не перебила. Якщо ж на когось надійде непереборний жаль — він нишком поплаче за мною у зручну для нього годину. І, можливо, разом зі сльозами хоч на мить на мене перекладуться його печалі.
Зрештою, мені завжди хочеться переймати на себе людські тягарі: хоч би тоді, поки люди зі мною поряд.
Ну, а ті, хто примчав би навіки проститися, і так знатимуть, що мене не стало, тому що в той день зойкнуть їхні серця і на мить опустяться руки. Відчути це, зрозуміти й простити їм допоможе любов до ближнього.