Тонесенька вишенка з полегшенням зітхнула: нарешті
оцей мовчазний та вічно хитающийся чоловік зрубав до-
вкола і стару напівсуху деревину, і малі в’язики та ака-
ції, що так і хапають своїми верхівками за її віти та нама-
гаються зробити слабшою.”Тепер, –думала вона, – вже
тільки й буду робити, що міцнішати та заспокійливо тіши-
ти в собі майбутнє. Після мене залишиться багато плодо-
витих донечок.Для того живу і змагаюся з іншими рослинами,
щоб принести користь завжди дивуючим мене людям та пта-
хам з комахами... Задля свого потомства.
Тепер роздивлюся навколо та поміркую, як далі жити,
звільнившись від думок про вічно заважаючі рослини.
Моя відрада – легкий вітерець, і дощ, булькаючий
в калюжах двору та змиваючий південну пилюгу, невбла-
ганно заважаючу вільному диханню. А ота худенька дів-
чинка – о, вона найкраща!— водички мені приносить, зем-
лю зпушує, робить мені гарні зачіски садовими ножи-
цями... А тільки завжди сумна. Нічого, ось підросту –
насиплю їй за пазуху смачних солодких своїх плодів – не-
хай міцнішає! Он у сусідньому подвір’ї яка красуня ви-
росла, а теж була маленькою та худенькою. Мені здає-
ться, що я розумію, про що думає моя господинька. Он
як сумно дивиться на хитаючогося чоловіка – татка: їй
боляче від того!
А цю жінку вона називає мамою. ...Гарна яка! Ніби
пишна моя ненька: врода аж сипеться з неї. Вже дости-
гла. Тому й бігають на подвір’ї двоє хлоп’ят – її плоди,
як і моя господинька.Один,старший,– русявий. А малень-
кий – чорнявенький, дуже на маму схожий і завжди весе-
лий.Що йому – росте-підростає, всі його люблять,тішать,
а моя господинька доглядає обидвох, щоб нікуди не піш-
ли далеко та були нагодовані.Он як учора вмовляла стар-
шого:“Юрчику, з’їш ще трішки – міцним виростеш!”Во-
на для них ніби мама. Та як же інакше: мами майже не бу-
ває вдома: іде з двору – ще сонце не зійшло, а приходить
пізно вночі. Як і татко.
Хороші діточки. І завжди чимось зайняті. Моя
господинька, яку всі кличуть Ганною, смикає траву на
городі, щоб картопелька вродила. Я чула її
ранішню розмову. Так мені хочеться назвати її Ганнусею,
– жаль, не вмію сказати голосно. Вона б відразу повеселі-
шала!
–Ой, яка я файненька! Добре люстерко – калюжа: бачиш
себе з усіх боків. І не сподівалася, що так буйно квістиму
та що це так приємно.А Ганнуся навіть не помітила? Золо-
та моя господинька, що з тобою сталося? Бач, і не дивиться
у мій бік, кудись іде в напрямку мостової. Знову виглядати-
ме татка, що вже має повернутися з роботи. Їй не подоба-
ється, коли він хитається. Тоді Ганнуся забирає хлопчи-
ків і йде на південний причілок, щоб тато за щось не
посварив.
–Ганноцько, подивися на висню! Вона мов налецена
у тітки Малії!
Це молодший Сергійко звернув увагу господиньки
на мої прикраси.А пахну як – неймовірно! Подихай мо-
їми ароматами, дівчинко. З гілочок вишневих пила
запашний чай взимку, а тепер нехай торкнеться тебе і твоїх
братів моя повітряна чарівність...
–Ганно!– кричить тато, – де діти і чому не зустріча-
єте? –Мовчить моя Ганнуся, ніби й дихати перестала. А
я хотіла, щоб вона від мене сили взяла.Як їй допомогти?
Блідне, коли чує його окрики.Краще б він не приходив,
коли хитається, тому що галасу – аж на другий край села.
А в чому вона винна? Мені з нею ліпше живеться, ніж з
усіма на світі. Навіть тихий дощик для мене не такий
приємний.Он бачиш ти, – розмахався татко руками, а не пта-
хом же народився!Коли б я могла, взяла б свій стовбур,
та й привела його до свідомості:” Гей,чуєш,чоловіче,–
вона – донечка твоя!”І дружина почала пізніше додому
приходити, вже коли він засне. А діти так і не можуть
побачитися з нею.
Нарешті вгомонився й заснув. Тепер діти будуть си-
діти біля мене, чекати маму, дихати моїми чарами. Не-
хай хоч трішки заспокояться. Нехай і мене не помі-
чають, аби у них було все гаразд. А моя господинька обій-
няла хлопчиків і тихесенько співає. Ви тільки послухай-
те, про що:

Ой, люлі-люлі, налетіли гулі,
Налетіли гулі, сіли і поснули.
Там, вві сні чудовім,
Знайшли наші долі,
Перефарбували–
Ми їх не впізнали:
Одна доля – мила,
Друга ще миліша,
Третя доля, як вишенка, –
Від усіх гарніша…

Скажу вам: не кожен так вміє заспівати – д у ш е ю!
Занесла малих по одному до хати моя Ганнуся, але
чомусь не йде туди сама. Напевне, щось замислила,
тому що взяла – ой, що ти робиш, дівчинко? – сокиру! Не
рубай нічого! Зупинися, Ганнусю!
…Не чує мене. А я ж їй кричу, галасую. Що це? Вино-
сить з клуні дерев’яні ночви з трубкою через середину і
рубає їх, аж тріски летять. Трубка не рубається, лиш гнеть-
ся. Тепер господинька моя несе порубки за хату, сварить-
ся на самогон…Прийшла, нарешті. Змітає з лопати землю
–щось копала. Виглядає з хвіртки маму. Сіла, заховала
лікті й голову між колін і тихенько плаче:
–Приходь, мамо, я вже зачекалася. І ти будеш нині
мене сварити але тато не буде більше пити мертвої
води: я все побила, і тебе буду бачити частіше, і
хлопчики не боятимуться тата. А він, мамочко, буде
хорошим та лагідним. Але спочатку ви мене будете бити…
Заснула. Бідонько моя, не чипай дитини. Нехай роз-
квітає, нехай сходять медами її аромати та доля її буде
“від усіх гарнішою”. Ну й вигадала ж пісню вона
– люлі!Серце моє заходиться! Що буде ранком?
Ось її мама. Несе до хати свою донечку і сама чомусь
плаче. А до ранку не так і далеко.Вже й сонечко проки-
нулося, вже й роси сяють, а ніхто не йде з двору.
Нині, мабуть, такий день – вихідний. А мені так при-
ємно на сонечку: квіти вже не один танок розкрутили!
Почекаю своєї красуні. Що сьогодні станеться?
2005 р.