Двері, закутки, стіни і стеля — все заросло сутінками, їхня каламуть обступає з усіх боків, і я тікаю поглядом у відчинене вікно.
А там, надворі, — іде дощ.
Тривалий прямовисний дощ.
Його не кликали, не чекали, відтак шум крапель не виколисував якоїсь помітної відради. Просто хмари над світом нагромадились і прорвалися.
Хтось під синьою парасолею пройшов у мокрому смерканні. Ступить до когось на поріг, стріпнеться і — зробить у кімнаті сонячно, привітно...
А до мене поки що йде тільки дощ. Волого дихає у вікно, шелестить по листю, скапує зі стріхи... Сутінки смутком сповивають серце, а воно б'ється, б'ється-побивається і благає, пильно дивиться в дощову імлу, чи там іще хтось не вкорочує кроками даль?
Серце людське до скону вірить, що воно великий магніт і мусить когось притягувати. І що це має хтось неодмінно відчути, й прийти, й сповнитись радістю, бо серце не може битися так собі, — воно завжди живе для когось!