Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.29
10:04
Вулиці залізного міста –
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
2025.11.29
09:09
Наче б і недавно, чепурна і ладна
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
2025.11.29
07:11
Гучніше вже в суглобах тріск,
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
2025.11.29
01:38
Боже, Боже, як це страшно
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
2025.11.28
22:16
Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
2025.11.28
21:41
Кровний брате мій, повір,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
2025.11.28
19:39
ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
2025.11.28
17:51
Маленька пташко, диво легкотіле.
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
2025.11.28
10:02
Журбою пахне жінка —
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
2025.11.28
06:14
Таїться тиша в темряві кромішній
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
2025.11.28
03:57
І Юда сіль розсипавши по столу
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
2025.11.27
19:09
В білих смужках, в смужках чорних,
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
2025.11.27
18:12
Поляки – нація страшенно гонорова.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
2025.11.27
12:41
Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
2025.11.27
10:13
Я у душі, мов Іов серед гною,
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
2025.11.27
09:21
Профан профан і ще профан
На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На полі радісних взаємин
На день народження - диван
Аж пам’ять скорчилась… дилеми
Дзвінок дзвінок і ще дзвінок
Приліг проспав ну вибачайте
Бо притомило від пліток
А про народження подбайте…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василина Іванина /
Проза
...так і не встигла...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...так і не встигла...
Наша вуличка хоча офіційно називається Оросутцо (тобто Руська), але в народі відома як Удовина. Бо тут майже в кожній другій хаті живуть удовиці… І якось так стається, що з плином літ цей статус чи цю назву вона не спростовує, а тільки, на жаль, підтверджує.
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
