ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
23:36
Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василина Іванина /
Проза
...так і не встигла...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...так і не встигла...
Наша вуличка хоча офіційно називається Оросутцо (тобто Руська), але в народі відома як Удовина. Бо тут майже в кожній другій хаті живуть удовиці… І якось так стається, що з плином літ цей статус чи цю назву вона не спростовує, а тільки, на жаль, підтверджує.
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію