ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.05.07
09:38
Зорані очі
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
Оригінал тексту автора
Зоряні очі
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
2024.05.07
07:20
Впаде до ніг листок останній,
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
знесилений, мов листопад,
його нездійснене бажання –
не повернеш весни назад,
пожухлими створились луки,
густіші сутінки гаїв
і одинокий кавкіт крука,
де стихла пісня солов’їв.
2024.05.07
06:51
Розмежований війною,
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
Гомонить безладно світ, –
Постачати ще нам зброю,
Чи давати вже не слід?
Світ дарма гадає знову,
Зволікаючи, на жаль, –
Чи обмежиться лиш Львовом,
Чи до Праги пре москаль?
2024.05.07
01:36
Неначе все - так само, як раніше...
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
Але чомусь хапається рука
За порожнечу. Березнева тиша -
Багатообіцяюча така.
Здавалося б: чого мені чекати?
Викреслюючи урочисті дати
Пожовклого свого календаря,
2024.05.06
14:26
Мовчить триклятий сюзерен,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
що полчища стоять на сході
та запевняє: «Не сьогодні
прийде до нас війни кузен».
Незвідані шляхи Господні.
Пора усім на шашлики.
Арей, напевно, щось та знає,
2024.05.06
09:56
Справ щоденних й не так, щоб дуже,
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
йду на балкон за повітря ковтком -
раптом зірка срібною смужкою
з неба збігає, мов крихітний гном.
Чітко бажання встигаю замовити,
гномику пункти всі перелічую:
щоб повернулися воїни зморені
2024.05.06
09:25
Слова для пісні від імені чоловіка)
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
Несу в руках троянди білі
Тобі, красуне, в знак любові.
А ти мене чекаєш мила,
Нам сонце усміхнулось знову.
В очах твоїх я бачу щастя,
2024.05.06
06:23
Уже від ранку й дотемна
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
Я бачу й чую щосекунди,
Як вкрай уквітчана весна
Співає весело і лунко.
Уся земля, мов пишний сад,
Буяє зеленню і цвітом,
Хоч дим і гуркіт канонад
Іще засмучують півсвіту…
2024.05.06
02:08
Сказав їм Воїн: "Слава Україні!"
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
І не тремтіли голос та рука.
Свинособаку, підлу ту тварину,
Так налякало слово козака!
Це не пейзаж, де сонечко та хмарка -
Світанки темні в страченій імлі.
Упала недопалена цигарка
2024.05.06
00:12
Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все ч
2024.05.05
20:48
Кому – весна, кому – війна,
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
кому – свята, кому – робота
не до крові, але до поту...
у мене – ода голосна,
а на душі найвища нота.
Не каюся... у самоті
я не сумую і не буду
у цьому повторяти Будду.
2024.05.05
20:09
П'ять речень
Як утворилася наша ватага і на чому трималася? - одним реченням сформулювати непросто. Скажу так: і звичайнісінький працівник рибного господарства, і пихатий податківець з братами, і я - досвідчений пройдисвіт - усі ми гарно проводили ч
2024.05.05
18:39
Пасха
Якщо хрестять немовля - це злочин. Хрещення вважається нелегітимним, оскільки людина не може сказати навіть слова проти.
Якщо хрестять неповнолітню дитину - це злочин, оскільки дитина не розуміє куди її ведуть. І навіщо. Просто традиція така
2024.05.05
13:01
Коли хтось дива подивитись захотів.
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
Чи то природне воно, чи то рукотворне,
За тим не треба зовсім пхатися за море,
Долати сотні кілометрів по путі.
Скажімо, хоч би й знаменитий Стоунхендж –
Всього лиш камені, розставлені по колу.
Та в нас у Олевсько
2024.05.05
10:55
Не зупинялось сонце ще три довгі роки,
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
Витягуючи на світ божий юдеїв.
І тільки по війні, в Єрусалимі, в Яд-вашемі,
В Павільйоні дітей, навіки щезло сонце.
Зрештою, як і місяць.Тільки миготять зірки.
Мільйон зірок –мільйон єврейських душ дитячих
Крич
2024.05.05
02:04
І буде осінь. А мене не буде.
Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Холодний вітер душу пригорне...
Червоне листя - ліки від застуди...
Настирливий той штамп "що скажуть люди?"
В заручниках не втримає мене!
Над сірим містом плаче сіра хмара...
Невже це так змінилася зима?
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василина Іванина /
Проза
...так і не встигла...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
...так і не встигла...
Наша вуличка хоча офіційно називається Оросутцо (тобто Руська), але в народі відома як Удовина. Бо тут майже в кожній другій хаті живуть удовиці… І якось так стається, що з плином літ цей статус чи цю назву вона не спростовує, а тільки, на жаль, підтверджує.
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
Баба Котіца, яка живе за кілька хат від мене, років з десять ґаздувала сама і тішилася своїми дивовижними трояндами, що цвіли пишно аж до пізньої осені, а надзвичайно глибокої червоної барвистості пелюстки ми з нею збирали – обов’язково до сходу сонця, – аби готувати смачнюче, по-казковому духмяне варення за якимось начебто давнім угорським рецептом. Коті-нийні, як я її називала, любила сидіти в теплу пору на лавочці перед хатою, і коли я щоранку мчала на автобусну зупинку, вона посміхалася вже здалеку, на хвильку зупиняла мене, щоб погладити по голові (уявляєте?) і приказувала завжди чомусь одну й ту ж фразу: «Не забудь повернутися, дитино» . Вона знала, як боюся я самотності, пустки в домі, як часто вишукую привід, аби переночувати у місті то в однієї, то в іншої подруги – але мені геть сприкрилася та її фраза. «Повернуся, куди подінуся, кому така треба», – бурмотіла я і летіла далі, бо ж час… Хотілося трішки погомоніти, але ж не встигала.
Померла вона взимку. Після її похорону, на який я ледве встигла, випросившись з роботи на обідній автобус, лавочка, засипана снігом, здавалася мені могилою. Хата пустувала, бо діти розлетілися по світах, а її чорний Кіт добровільно перейшов до мене. Ми з ним і раніше дружили. Тож у мене тепер було про кого дбати. А я не завжди встигала його вранці погодувати, - бо бігла на автобус...
За кілька років нийнині ворота, обкручені ланцюгом, поржавіли, лавочка струхлявіла, а троянди зниділи, щезли у заростях високих бур’янів. Кіт, проводжаючи мене на автобус і стрічаючи увечері з роботи, завжди зупинявся і сідав біля цих кособоких воріт – і вуличка жартувала: місце зустрічі не змінити… А мені здавалося, що Коті-нийні доручила йому оберігати мене.
Якось весною, бредучи стомлено з останнього автобуса, я помітила, що на місці одного з колишніх трояндових кущів виросла шипшина – дві високі гінкі гілляки випросталися над торішніми і молодими бур’янами і рясно-прерясно цвіли, рожево-білим мерехтінням присвічуючи у вечірніх сутінках. Ми з Котом постояли, і я подумала: як це раніше не помічала, завтра вранці обов’язково сфотографую. Але… звісно, якось не встигалося, дні минали, пелюстки опали, спочатку я загубила свій фотик, потім десь навіки залишила і редакційний – все складалося як навмисно. Восени на граціозно вигнутих, укритих колючками стеблах милували очі прохожих блискучо-червоні ягідки-сльозини. Та особливо вражала шипшина якоюсь аж інопланетною красою взимку – опушена інеєм чи вкрита снігом… Оце червоне на білому диво за сітчастою огорожею розчулювало до сліз – а так і не сфотографувала.
І весна раптово надбігла, хоча наче й затримувалася десь довго. Я зустріла її на лікарняному ліжку. І згадувала, як Коті-нийні наказувала: не забудь повернутися...
І таки повернулася, а що ж, весною рани швидко гояться. І побачила, що шипшинові гілочки випустили ніжно-зелені листочки, ще зіщулені, наче крильця наляканих пташаток, а ягідки – такі ж блискучі, ваговиті – так і скрапують по вигнутому колючому стеблу – і не стікають, тримаються. Подумалося: а яка дивовижа буде, якщо з’являться ще й квіточки! Треба сфоткати неодмінно.
Кіт щовечора осудливо дивився мені в очі – та я й сама розуміла, що завинила. Сьогодні випросила додому фотоапарат у шефа (класний, мені б такий!), ще й на дві цілісінькі години швидше втекла з роботи… Щоб не в темряві фоткати.
Кіт наче й знав, що я цим бусом приїду, понуро стояв біля тих воріт, чекаючи на мене, а в дворі – о, там лежали купи гілля, бур’янів – а від мого шипшинового куща не лишилося й сліду… Хтось похазяйнував – чи не онуки Коті-нийні приїжджали..
Я запізнилася таки. Безповоротно.
Не знаю, чи проб’ються з кореня нові паростки...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію