Дзвінків не було. Не було і візитів. Чи то неспроможність, чи надзвичайність події – вона не розуміла, що саме заважало зв’язку. Сама не дзвонила: вважала це нав’язуванням. Адже не треба мати степенів науковості, щоб зрозуміти вислів:«Не дзвони нам. Не хвилюйся ні про нас, ні про дитину нашу – ми вже дорослі, ми вже дорослі»...
То ж усе вирішилося саме собою: про тебе їм нецікаво знати. Живи своїм життям і починай, нарешті, забувати, що в тебе є ...рідні. Коли це почалося, з чиєї думки пішло, що рідні люди з часом ніякого відношення не повинні мати один до одного? Не птахи ж... Не звірі...
Кубло важких думок спліталося з негодою, що віяла дрібними порохами води та завиваннями вітру, не маючи змоги відверто кинутися в обійми землі справжнім дощем.Ніби між ними склалася угода: чимдуж відчути: а хто – кого?
Говорити чи думати про людину, далеку тепер від її колишньої сім’ї, жінка не могла навіть наодинці. І, напевно, не лише в ній справа, коли донька здібна висловлювати подібні думки, яких від неї ненька Зоя ніколи і не сподівалася. Добре б подбати про здоров’я, щоб не залишатися сам на сам з хворобами та чотирма стінами. А якби Яна дізналася, що її взяли на виховання ще в пелюшках, коли рідна мати покинула її в
пологовому відділенні міської лікарні?.. Ні, краще про це не думати. Нехай усі будуть здоровими. Нехай щастя не забуває до них дорогу... Якось потрібно виходити з становища, в якому опинилися відносини. Напевне, не такою вже й вдалою матір’ю була, коли отаке маєш...

Зоя Михайлівна від почуттів розхвилювалася і вирішила спуститися вниз, до поштової скриньки, влаштованої на першому поверсі. Лист від рідного дядька Микити трішки заспокоїв: його родина збільшилася на Мирославчика, онука від доньки.Дядько називав його Мирко та Мирчик, а вона посміхалася сама собі: «Котику Мурчику...» Написавши скору відповідь з поздоровлен
нями, жінка навмисне не хотіла ділитися своїми турботами, хоч дядько в тому дуже наполягав.

Але як вітер міняється на негоду, так і заспокоєння змінилося новим роздумом: „У дядька з дітьми – мир та злагода, а в мене щось не так... Де ж я ступила не в той слід? У чому моя помилка?”

Книжка не читалася, весь час привертаючи втрачену увагу до першої сторінки.Телевізор миготів нагадуванням: «Не забудьте виключити...Не забудьте...». Зоя Михайлівна відклала книгу і клацнула на кнопку, вдовольняючи прохання невидимого застерігача.

Спати не хотілося. Читати не моглося. Стоячи біля вікна, жінка звернула увагу на яскравість однієї зірки, що лежала на кроні клена, підморгуючи: «Так-ні, так-ні».
– Що ти хочеш відгадати? – запитання не подіяло на зіркове заспокоэння. Зоя вирішила: „Напишу доньці листа, в якому розповім, нагадаю події дитинства. Нехай читає...Ой, ні. Що це ти вигадуєш, жінко?»
Суперечка між «Да-ні» продовжувалася далі. Ранком поштарка Дарка принесла пенсію:
– Розпишіться, будь ласка! Нехай на все вистачить!
– Ой, доню, розрахунки лише за централізоване тепло перевищують саму пенсію.
– А як же ви живете?
– Розтягую на декілька місяців свій борг.
– Візьміть мене на квартиру. Буду сплачувати і щось допомагати, та й сумувати не будете наодинці. – Сказала і вже подалася далі – люди чекають.
– Подумайте! – пролунало здаля.
«Ну, візьму її, а що маю говорити про доньку, котра ніби й не донька?– думала.– Взагалі, нема чого про себе комусь жалі розводити, «плакатися».Візьму її – добре діло людині зроблю. Хоч буде дихати поруч – вже приємно».

І Зоя Михайлівна, ветеран праці з чималеньким стажем, прийняла поштарку,що виявилася гомінкою та веселою дівчиною доброї вдачі.

Звітував час чи ні, але й незчулися, коли пройшло майже півроку з того дня, коли Дарка перейшла до неї жити. Не сказати, що донька не дзвонила, бо пару дзвінків все ж було: «Алло! Привіт! Як себе почуваєш? Нормально? Пока!». Ця тирада не встигала ...почути відповідь. А Зоя Михайлівна мовчала про квартирантку та все частіше називала Дарку донькою.

– В мене мама померла, але так хочеться почути її теплі слова, – відгукнулася дівчина щиро. – Я теж буду звати вас по-рідному: мамкою, якщо ви згодні.

Звичайно, ніяких заперечень бути не могло. І Зоя Михайлівна з радістю сприйняла до душі ще одну доньку, що ставала все ближчою: телефонувала з роботи, викликала лікарів, купувала продукти, інколи й на свої гроші, щось «творила» до столу, робила ін’єкції, розповідала про свої пригоди з хлопцем, маючим таке ж старовинне ім’я, як і у неї самої. Головне ж – була людяною та щирою. Але про рідню свою дівчина ніби забула: ні слова крім того, що мама померла.

Сусідка Стефанія інколи заходила з проханням до Дарки, розповідала новини двора, запрошувала на вулицю, щоб хоч трішки рухатись та відганяти суглобну хворість. Але думки про рідних невтішно гостювали у Зої щодня.

Вечір, що приніс негадану звістку вустами Дарки, був звичайнісіньким:
– Мамко, не знаю, чи відомо вам, що донька ваша і я – сестри? – питання було таким виразним і лунким, що віддавалося в кожній клітині, приголомшувало. А Дарка продовжувала:
– Перед кінцем мама розповіла мені страшну історію про те, що вимушена була залишити свою першу донечку через коханого, якому діти не були потрібні. Вона сподівалася знайти у нього співчуття, вмовляла та заклинала його коханням, та він непорушно вимагав від неї або ж залишити доньку, або
розпрощатися з ним. Сльози не допомагали: він ще більше лютував. І мама домовилася з лікарями, щоб віддали дитину жінці, котра втратить своє немовлятко. Коли я стала дорослою, мама розповіла мені цю історію. Вона дуже сумувала за сестричкою, щодня навідувалася до вашого двору, не сміючи
переступити порогу та спостерігаючи здаля, як ви пестите Яну. Вона знала, що ви дружньо живете з дядьком Павлом, переймалася вашою сім’єю.
А перед моїм народженням вона не послухала батька, щоб віддати і мене, і розпрощалася з ним, залишившись зі мною один на один. Отоді в неї почалися ще більші проблеми: потрібно було забезпечити життя без злиднів, а мене не було кому залишати для догляду. І вона брала мене на роботу, умовляючи жінок на прохідній, щоб якось доглянули мене. Аж потім це стало
відомо в профспілці, і вони поверх встановленого ліміту дозволили дитяслям прийняти мене. Тоді з цим важко було, черги займалися...
Дарка замислено думала про щось. А Зоя Михайлівна ніби втратила дар мови. Їй не хотілося вірити в те, що чула. Але й не перебивала розповіді, адже ситуацію з свого боку знала ліпше будь кого. Та й кому ж краще знати, що її Яна – чужа дитина. Але те, що згодом...матиме й другу доньку тієї ж невідомої матері, – найкраща ворожка б не нагадала!

Згодом Дарка продовжила розповідь:
– Я довго до вас придивлялася, мамко Зою, я спостерігала, як відноситься до людей Яна. Хочу зауважити, що ми – дуже різні. Вона й до мене ставиться зневажливо – хто я для неї? Проста поштарка. А вона – кібернетик! Я бачу,що її зневага стосується і вас, хоча ви вкладали в неї душу...Напевне, подібна
до жорстокого тата свого...
– Більше нічого мені не говори, будь ласка! Дай відійти від почутого! – Зоя Михайлівна витерла очі, обійняла Дарку: –Не суди її суворо. Вона – сестра твоя і зараз теж під владою коханого, як колись твоя мама. У Яни добра душа. І вона переможе. Бо що то за кохання, що треба зрікатися рідної людини?

3.
Неділя була святковою: День Перемоги для Зої був особливим, адже чоловік її був лікарем у шпиталю, хоч тепер його давно й немає. Вона вийняла старі фотографії, і поки Дарка з Устином, за якого збиралася заміж, ходили на цвинтарь, – роздивлялася їх, згадуючи спільне життя.

Цього дня у гості завітала Яна. Прийшла сама.
– Доброго дня. Поздоровляю з святом, мамо...
Для Зої було дивним почути від неї не тільки поздоровлення, а й звернення, яке давно вже не вимовлялося донькою. Стало звичним чути рідкі короткі слова, за якими було...пусто.
– Яночко, щось сталося? Де Жоржик, що ти одна прийшла?
– Тобі невигідно – можу піти додому. Жоржику вже ні я, ні ти не потрібні – виріс. Розглядаєш минуле? Що бачиш?
– Що тобі ще можна було не приходити, коли не вмієш себе поводити. – Зоя встала і відчинила двері Дарчиної кімнати, заходячи туди.

– Що, живе хтось? – ніби нічого й не сталося, запитала донька.
– Тебе ніби ніколи й не вчили ввічливо розмовляти. Чому ти
намагаєшся весь час мене розізлити і ніколи не вибачаєшся за
образи? – мати стояла напроти, вже чекаючи, коли Яна, за звичкою, вискочить з квартири, але та втрималася та зацікавлено запитала:
– І хто це? Який-небудь ...хахаль?
– Тебе не було півроку, а тепер з’явилася, щоб мені настрій зіпсувати в такий день? – Зоя Михайлівна зблідла, запитуючи: – Чи не розучилася ти бути людиною?

Дивно, але Яна розплакалася, а мати пішла в кімнату Дарки, ніби й не помітила зміни. Та над жінкою верх взяла мати, і вона повернулася до доньки:
– Що сталося? Невже й ти плачеш?! Тобі потрібна моя допомога?
І раптом донька вигукнула:
– Як ти могла взяти якусь,.. котра називає себе твоєю донькою, мамо? Як ти можеш слухати чужу людину, що вважає тебе мамою? Ти стала зовсім безглуздою?
Як ти можеш не розуміти, що їй потрібне тільки твоє житло? Тебе маразм давить? Зовсім дурна!
– Йди геть! – Зося почала сідати на ближній стілець від раптового клекоту серця.
– Я тобі добра зичу, дурна!
– Таким чином? У мене є з ким говорити, є на кого надіятися в скрутну хвилину. І ця чужа людина є не хто інша, як... твоя рідна сестра.
– Звідки вона взялася, ще одна «нічия»?
– Так ти й про це знаєш! Від того така вдячність за моє ставлення до тебе? — Зоя почала задихатися.
– Мамо, я ревную!
– Дякую, що вважаєш мене безглуздою та дурною, – вона поклала під язик пігулку.— Давно, коли ти була ще маленькою, я дуже хотіла ще одну дитину. Але лікарі знали, що в мене резус-негатив, і зупиняли мої бажання. Я з цього приводу переживала, навіть хворати стала частіше.
Тримаючись за дверну ручку, бо вже збиралася йти, Яна зневажливо слухала, ніби підганяючи: „Швидше, я твої розмови знаю, як і те, до чого вони ведуть”.

А Зоя Михайлівна прикрила хустинкою очі, приховуючи сльози, і продовжила спогад:
- Коли ж це було? Тоді мені повинні були робити операцію – задуже мучили мигдалини. Малося на увазі, що все пройде впродовж десяти хвилин. Але щось пішло невдало. Операція йшла протягом часу й десяти хвилин, по живому, тому що дія наркозу була розрахована на малий період. Коли все закінчилося, моя санітарна сорочка була зовсім мокрою: здавалося, що піт тік по ній струмками..."

Жінка й зараз витирала спітніле обличчя, шию, руки, ніби опинилася в минулому.
- Тата в той час вдома не було: його часто посилали у відрядження. Ти була ще малесенькою. І я залишила тебе вдома на сусідку, заклопотану своїми чадами. Ото ж перед операцією я й почала вмовляти лікаря: „Зробіть так, щоб мені можна було швидко повернутися до маленької, тому що сусідка попередила про те, що тільки нині вона зможе бути з нею”. Тоді
декретний давали лише на рік. Лікар пообіцяв виконати прохання, заспокоївши, але й він не знав, що стануться ускладнення. Тому відразу змінив свою думку й заборонив дозволене.
Яна мовчки дивилася у підлогу, а Зоя Михійлівна продовжувала:
– Що робити? Я прийняла призначені ліки й потихесеньку пішла ніби по необхідності, а сама повернула до приймальні й збрехала, що операція ще не
скоро, попросивши одяг на добу. Добра жінка пожаліла мене й...тебе.
Кожен крок віддавався в мені біллю. Автобус довіз до околиці, а потім почалася каторга від нестерпного болю, визваного рухом по дорозі наверх кілометрів п’ять. Транспорту в той бік більше не було ніякого. Я страждала,
але відповідальність за твоє життя, що, можливо, ти тепер залишилася одна,підштовхували мої ноги додому. І вже під стіною будинку, де ми тоді жили,я зупинилася, щоб переплакати і зайти до хати спокійною, молячись та в думці кличучи маму свою,– Зоя Михайлівна приклала хустинку до очей і довго сиділа мовчки, ковтаючи сльози, а згодом, відчуваючи незадоволення
Яни, продовжила: – На моє здивування, ти спала в ліжечку, але поруч нікого не було. Це викликало в мені задоволення від вдячності сусідці, що жила через стінку та хоч деякий час тримала тебе в себе вдома, годувала, а спати віднесла в
рідне ліжечко. Але найбільшим моїм здивуванням був приїзд моєї мами на слідуючий день, що ...відчула мій фізичний біль на значній відстані.
Жінка змовкла. Деякий час стояла тиша. Нарешті, Яна порушила її:
– Дуже виховна історія. Не думай, що не розумію, для чого ти мені її розповіла зараз.Я зовсім не така, якою ти мене уявляєш. Та ти ніколи вже не вілікуєш свого маразму, щоб хоч що-небудь зрозуміти, стара каркине...

Раптом двері відчинилися, і до квартири зайшли Дарка та Устин, що, напевне, все чули, тому що, з цікавістю розглядаючи квітучу Яну, мовчазно обійшли її, звертаючись до Зої Михайлівни:
– Вам же зовсім не можна нервуватися! Лікар же наказував!
–Я тобі завжди була чужа, мам-машо, – завершила Яна і відчинила двері, щоб вийти. Але слідом за нею поспішила Дарка:
– Ти коли розуму наберешся, Янко? Що в тобі людяного?
– А тобі вже все дозволено, сестричко?
– В усякому разі ніхто і в тебе не відбирав права бути людиною, – Дарка вже збирался назад, коли Яна зупинила її: – Хочеш, я тебе по-сестринськи повиховую? – кілкість в очах Яни та її словах раптом підштовхнули Дарку
до неї з гнівом. Але розлючена Яна вхопила її за плечі й струхнула, ніби грушу:
– Охолонь! – та вдарила Дарку по обличчю раз і другий. Тільки смачний матюк Устина не дав бійці розвернутися: він скрутив Яні руки і з смаком виштовхнув у негоду.

2006 р.