– Петрику, скажи братам, що нині на велосипедах поїдемо відпочивати на Інгул. Тато просив підготувати риболовецькі
снасті та взяти насос для човна, -- дід Василь почав гострити
ножа. А Петрик стрімголов пустився від майстерні до хати з
важливою та радісною
для хлопців новиною:
–Їдемо, козаки, на Інгул! – по-дідовому сказав він, заклавши
руки за спину.
–Ура! Я візьму грузила мідні! – плескав у долоні Юрко.
–А я – алюмінієві! – хитро підшморгнув Івась і хутко поліз під
ліжко, де у схованці лежали його скарби. У коробці, поміж
відрізків усіляких проводків, блищали шматочки дідової
каніфолі, дбайливою стопкою були складені пластинки
різнокольорових металів.
–Це ти у мене вкрав? – закричав Петрик.
–Я не грабіжник! Познаходив сам! – Івась відштовхнув брата.
– А ти навіщо мене образив?
–Де ти їх знайшов? – питання Петрика було здивова-
ним.
–У старому протитанковому кюветі.Мабуть, німецькі!Хлопчик
підсунув «скарби» ближче до себе. – Тобі нічого не дам, коли ти
такий брехун!
–Чому ти його так називаєш? – хлопчики і не поміти-
ли, що до хати увійшов тато.
–Миколко, – звернувся він до старшого сина,– ти чому порядку
не наведеш?
–А він чому каже, що я вкрав? У нього не було таких речей! –
Івась сердито розмахував руками. З’явившийся
тато взяв до рук Івасеву знахідку і здивовано запитав: – Розкопував
рів лопатою чи рив черепками? – лагідний погляд заспокоїв Івася.
–Рив черепками з Грицьком Іванишиним. Там їх багато таких...
Не знаю, звідки вони взялися так глибоко. Я вам розповім на Інгулі
щось цікаве.
Дорога вилася поміж лісополос. Інгул круто вигнувшись, дещо...
заховав свої береги між гранітними скелями Софіївки.Мандрівники
розмістилися на узберіжжі під старим берестом, який вельми крислато
розмахнувся гіллям, накриваючи молоді верби, буцімто говорив:
«Не дам вас ображати нікому!» –Я вже біжу пірнати! – Петрик скинув
одежу і миттю кинувся до води.
–Стій! – зупинив його тато. – Треба дно обережно обстежити. Щоб
часом не порізатися об скло чи якусь металеву деталь.Декотрі люди
перестали поважати річку, а вона відплачує їм всілякими прикрощами.
Тато помалесеньку увійшов, у воду, перещупуючи ногами дно, а
потім заглибився на деякий час, пірнувши у прозору холодну течію.
Згодом він виплив за декілька метрів від берега і покликав хлопчиків:
– Пливіть! Чисто!
Швидко стрибаючи у воду з високого валуна, вони невдовзі дісталися
місця, звідки Інгул вільно й широко помандрував до Південного Бугу.
–Тато, наше село зветься Новий Буг, а річки в ньому немає. Тільки
чотири ставка лишилося.– Івасик підстрибував, обтираючи посиніле
від плавання тіло. – А бабуся Ніна мені розповідала, що колись тут було...
–Колись тут було, – підтримав малого дідусь,– вісім церквів, сім ставів,
чотири великих базара та стояли улани, загони котрих розташовувалися
на заможніх козацьких сотнях. Село було багатим, про що свідчать старі
люди. Воно мало і цегляний цех, і лубзавод, були м’ясомолочний,
і овочепереробний, і швацький, і меблевий..заводи. Але головним його
скарбом залишалася пшениця та сади... По всій оселі лунали ковальські перестуки
та пісні селянок, працюючих на ланах. Про це я давно хотів вам розповісти.
Величезне в країні зерносховище, що зветься елеватором, забезпечувало
державу нашу найголовнішим золотом – хлібом. Недарма ж його називали
раніше татом.
Тато зацікавлено слухав, не втручаючись у розмову та дивуючись,
як швидко підростають діти. Петрик притулився до нього, лопочучи
посинілими губами: «Я змерз!»
– Бабуся старенька, знає дуже багато. Ви, хлопці, побігайте, а потім
зігрієтеся біля розпеченого каменю! – наказав тато дітям.
– А ще вона , – підтанцьовуючи на місці, не відступав хлопчик, –
розказувала про дивовижний чавун, що колись у давнину робив нашу
країну надто багатою. І закордонні сусіди намагалися відібрати секрет
цієї величезної споруди, слідкували за кожним, хто мав до цього «котла»
причетність,– вставив Миколка далі.
Дід Василь тільки покрехтував, розбираючи вудилища для рибалки
–А тут яка риба водиться, діду? – Івась подав дідові поплавки та грузила.
–Давненько вже я не був тут. Але в юнацтві ловив велетенських сомів
та щук – до десяти кілограмів. А тепер побачимо, коли зловимо. А чиє це
мідне грузило? – дід, уважно розглядаючи, покрутив його на долоні.. – Де
ви його знайшли?
–У рівчаку за городом! – Петрик з Івасем бачили, що зацікавленість діда
принесе якусь важливу новину та кілька чудових історій, адже недарма він
мав неабияке друге прізвище: Думенюк. Отже, – думалося хлопчикам, – це,
напевне, тому, що дід гарно вміє д у м а т и.
–Від тебе йти не хочеться, бо ти цікаво розповідаєш, все у тебе ніби казка. –
Івасик швидко бігав навкруг, чекаючи, що буде далі. Навіть зваблива річка
не могла відірвати хлопчиків від «історії». Так вони називали кожну значну
розповідь старших.
–Ще попірнайте, а потім погукаємо вогонь та розкладемо ватру, щоб запекти,
якщо зловимо, рибку. Ось тоді я вам і розповім про чавун, коли вмієте тримати
язики за зубами.Це ж таємниця, яку не можна розкривати будь кому, особливо
іноземцям.
Весело вибрикуючи, як молоденькі телятка, штовхаючись, ніби мало місця,
хлопчики наввипередки побігли до води, звідки тричі почулося: «Шубовсть!»
Тато з дідусем позакидали вудилища подалі від гамірного гурту, біля комишу,
і невдовзі в їх цеберці вже плескалися карпи й ліщики, карасики та щури. Зібраний
з хмизу та галуззя вже прогорів вогонь, а під «подом» його домлівали декілька
загорнутих у величезне листя лопуха риб – найсмачніша рибальска снідь. Дідусь
з татом теж позмагалися: хто швидше плаває, потім розтерли тіла, підставляючи
під золоті промені гарячого сонця то спину, то груди, а хлопчики по-під берегом
підбігцем назбирали пахучої шовковистої трави, щоб м’якенько відпочивалося після
обіду: річка вкрила узберіжжя гранітним камінням. Найбільше приніс сяючий
Миколка:
–Сідайте та скоріше до розповіді! Мені вже не терпиться взнати вашу таємницю.
–Ач, який гарячий? Смакуй спочатку! – тато обережно розкрив духмяну справу
вогню – риба так гарно запеклася, що тільки від погляду на неї хотілося
покуштувати природні дари, як сказав тато. Дідусь, якось загадково поглядаючи на
хлопців, мовчки прицьмокував та відкидав кісточки на купку сухої трави. Так
робив і тато. Тому й брати вели себе відповідно прикладу.
–А що, ми їх потім спалимо, щоб ніхто ноги не проколов? – висловив Петрик
свою здогадку.
–Якщо собаки не з’їдять до нашого від’їзду...– Миколка зосереджено поглянув
на діда, що нарешті розпочав:
–А тепер я відкрию вам таємницю. Давним-давно, коли ще й прапрадіда мого не
було на світі, жив поміж людьми розумний хлопчик Юрко, так розповідають легенди.
Одного разу вороги застигли його в дорозі з батьківським скарбом. А батьком його
був великим кзязем. Юрій не розгубився і, захищаючи своє добро, почав відбиватися
гострим важким мечем. У обозі, котрий захищався Юрієм, був і його друг, що по наказу
великого князя мав попереджати про будь-яку неприємність за всяких обставин, та ще
княжна, яку Юрій любив, незважаючи на дуже молодий вік. Хитрістю та неабиякою
вмілістю Юрій разом з другом сміливо відбивав нападки ближнього ворога то ме-
чем, то стовбуром зрубленого у бою бука, поки не надійшла підмога, але був
пораненим. Вже з роками він сам став великим князем замість свого тата. Його муд-
рість та війсковий талант нікому з інших держав не дозволяли іти з метою завоювання
нашої країни. Але ворогам не давав спокою секрет Юрія: як тільки починається війна,
неозброєна дружина князя вмить знаходить знаряддя захисту та відбиває нападника
на дуже довгий час. Згодом Юрій помстився недругам, захопивши їх володіння, і
дійшов ...до Африки, бо сила його війска зміцнилася від вливання у нього інших
прихильників князя, що став іноземцями називатися не Юрієм – Ареєм.
Він став володарем неабиякої кількості земель, але секрет його сили нікому не
підкорявся. Тоді про багатонаціональне війско Юрія говорили: “Юрій іде – земля
гуде”.
-- Хто тобі розповідав цю історію?
-- Я колись і в книзі читав, що називається „Меч Арея”, а решту чув від старих людей.
Слухали хлопчики, слухала річка, слухав скельний берег. Здавалося, що і вітерець,
гойдаючий на вербах пташині люльки, теж прислухався до розповіді. А дідусь говорив
і говорив:
. –Чого тільки не пропонували вороги за зраду Юрія, за таємницю, та ніхто з людей,
оточуючих Юрія, не ставав зрадником. Навіть Славутич, що нині прозивається Дніп-
ром, ховав таємницю у південних місцях, за порогами, та грізно попереджав: «Не
видавай – загинеш!» Але вони не весь час воювали: коли війна йшла геть, мечі раптово
перетворювалися на орала. І у державі Юрія завжди будостаток. Це бентежило думки
ворожі: «Звідки така могутність?»
Одного разу підступні шпигуни дісталися майже до серця таємниці – вони підслухали
ніч про великий чавун та швидко почали його розшукувати. Шукали скрізь, а він ніби
провалився. «Не може бути цього! Чавун повинен мати неабиякі розміри, щоб махом
давати таку кількість зброї чи орал...Куди його ховають і де він є?» А Дніпро та
Південний Буг посміхалися, надійно прикриваючи скарб. І тільки хитрі ковили привітно
махали сивими чубами: «А що, взнали?»
Дідусь замовк. Мовчали й онуки. Але Петрик порушив тишу:
–А я і не зрозумів, де був той чавун?
–Я так міркую, – здогадка розпирала Миколку:– напевне, кожний двір мав свою схованку,
де тримав і мечі, і орала. Або ж швиденько їх перероблював з допомогою вогню, тому і
називали секрет «чавуном». У бабусі казани, де готуються страви, ще називаються чавунками.
А ми у рові знайшли відгуки боїв – мідні та алюмінієві настрільники, що зробили тепер
своїми грузилами.
Дідусь і тато мовчки переглянулися, слухаючи міркування.
–Нам у школі говорили про корисні копалини, що містять у собі залізо, мідь та інші міцні
матеріали, – продовжував Миколка.
–Ти нікому не розказуй де вони знаходяться. Бо я колись на вогні запік камінь, а він поплив
і став інакше виглядати, коли прохолов. – Очі Івася світилися сталевим вогнем. – Це, певно,
не тільки Дніпро, а земля наша не хоче, щоб по ній вороги ходили, отоді й стає “чавуном”.
Нарешті відізвався тато: – А я чув, що є село Котелеве десь на заході. Там живуть
талановиті люди, надто працьовиті та розумні. Гадаю, що мають таки відношення до отого секрету
про таємничий котел. Колись мені сусід розповідав, що й по телевізору про таку легенду чув.
А у мене є талановитий знайомий з тих країв – Василь Васкан. Може, здибаємося, тоді й з’ясуємо
що до чого... – Тато з дідом знову підлили масла у вогонь.
День закінчився надзвичайним червоним заходом, але було не до милувань, адже додому
малося їхати кілометрів п’ятнадцять.Тому всі швидко зібралися і рушили в дорогу, що
пропонувала гарненько обміркувати почуте.