
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.26
00:54
Така ти перша у моїм житті,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
2023.03.25
22:52
Ні від кого так не божеволів."
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
2023.03.25
16:31
Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
2023.03.25
12:41
Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію а напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских нар
2023.03.25
00:28
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
2023.03.24
22:48
На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heien? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
2023.03.24
22:11
Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.
2023.03.24
20:28
Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.
Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А я
2023.03.24
19:44
Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:
- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
2023.03.24
15:16
…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
2023.03.24
12:21
Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…
Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
2023.03.24
10:25
Кожний з молодих сокіл уже навчився чомусь у бойовому мистецтві. Кожний уже досяг чогось у військовій справі. Хоча це може й здаватися малим і навіть незначним у порівнянні з тим, що сокола чекає в майбутньому. Але молодий сокіл уже досяг якогось щабля вд
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Людмила Линдюк (1947) /
Проза
Дамба
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дамба
Алла з надією стала на ваги: скільки там ще залишилося скинути? Але
надія відвернулася, сурово нагадуючи: «Дієти не дотримувалася, рухалася
одноманітно. Чого ж тобі ще? Отак Федір і буде заглядатися на струнку та
вертляву Марго».
– Доню, діти приїхали, зустрічай гостей! – радісно озвалася Степанида
Миронівна з двору. Алла вже давно не чула подібного піднесення – все
частіше доводилося їй підіймати матір з ліжка, все менше говорили вони
одна з одною, як було раніше.
Подвір’я розкрило обійми Лесі та Дмитрові,котрі щойно відчинили новеньку
хвіртку батьківського двора, що ніби відганяла сум довгого їх очікування...
– Які ви в мене гарні та прехороші! – бабуся підвелася з стільця назустріч
прибулим на канікули. Алла вийшла слідом, слухаючи материнські приказу
вання та уважно придивляючись до змін, що сталися з її «малюками». Вас
дійсно не впізнати!Дмитро, вже скоро й тата подолаєш! – он який вимахав.
А ти, Лесю, ніби до шлюбу підготувалася – сяєш від щастя. Чи не закохалася,
бува?
– Ти, мамо, краще Дмитрові підкинь це питання для міркувань... Не жартуйте!
Мені ще не хочеться бути бабусею. Ще тата треба від молодиць боронити, –
підняла вона волосся, від чого вираз її обличчя відразу придбав дівочі риси.
– От у тебе дійсно невдалий жарт, – Леся вдавано насупилася. – Наш
тато – найвірніша людина в світі, і немає потреби поганими думками привер
тати до родини неприємності.
– Маєш вчені яєчка, – звернулася Алла до матері, але вона тільки посміхнулася
у відповідь.
Гамір зустрічі не вгавав, пересуваючись за прибулими, котрі вже куштували
ласощі жіночих пестощів, коли повз двору пройшла енциклопедія сільських
новин Сонька Кравченко:
– Чи не твої, бува? – прокричала вона в двір до Алли. – А тато нині пізно
прийде, – війнула новиною і подалася далі.
– Мамо, в тата відряждення чи якась терміновість? – Данило помітив мамину
стурбованість.
– Сказати відверто – не знаю. Додому не дзвонив. Напевне, багато роботи.
Але люди й не розуміють, що йому потрібен відпочинок, обід, нарешті –
все ж таки голова. Та що ж ми базікаємо – до столу!
День, завітавший на подвір’я, був спокійним та злагодженим, але вже щось
увійшло, бурхливе й кошлате, що неприємно нагадувало про себе, вимагаючи
уваги.
– Розповідайте, потіште мене, стару! – врівноважувала дитячи думки баба
Степанида. – Чи доброю була до вас дорога та чи піддається навчання?А то
мама зараз про шлюб натякала...Можливо, лиш я не знаю, які дарунки ви
маєте для моєї старості.
Жваво «підмітаючи» мамині страви, Дмитро похвалив:
– Отаку б мені куховарку, як мама, щоб за вухами лящало! А я б вже
подбав про забезпеченість. Жодного б поганого слова не сказав!
– А коли ж тобі було б розмовляти? Не бачиш, як тато часто має змогу
поговорити чи побути вдома? Не знаю, як мама це витримує, – закидала
словами Леся. – Я б такого не потерпіла! Бабцю, ти б не хотіла мені подібної
долі?– раптом запитала стареньку.
– Тобі розказувати, то місця для думок не вистачить.
Не турбуйся... Старість розтягується, як зморшкувата шкіра. Витягну в котрийсь
бік, щоб місце звільнити для нових міркувань, поприбираю завади, аби думки
були хороші, – викреслила Степанида Миронівна рукою коло в повітрі.
– Тоді ось тобі задача, бабцю: з нами на одному курсі вчиться Наталка Кравченко,
Соньчина донька.
– Ото вже, мабуть, пліток у вашому житті...
– Уяви собі – ні. Вона не маминої вдачі. Видно, в дядька Пилипа
вдалася. І вчиться гарно. Хороша дівчина, подружка Дмитрова.
– Ти смієшся? – повернулася до неї, миючи посуд, мама.
– Годі обмивати кісточки Наталки. – Дмитро потягнувся, мов лінивий кіт,
і, виходячи з-за столу, добавив сестрі:– Ти краще про рудого розказуй...
– Отже, ви обоє марно часу не втрачаєте. А хто такий рудий? – Алла ще
не зрозуміла, як їй сприймати почуте.
– Слухай його більше. Він тобі намалює «дві копійки». – Леся жартівливо
показала братові кулак. – Ніяких рудих! Гайда на річку!
– Тікаєте від розповідей? Ну йдіть, подивитесь, як будують нову дамбу, там і
тата зустрінете. Пізніше поговоримо.
2.
Мляво, розніжено, то ховаючись у прилуках, то розкинувшись серед барв
південно-українського степу, річка вабила чистою прохолодою, робила селянське
життя квітчастим. Одна дамба псувала настрій населення, тому що останнім
часом не дозволяла швидко й без перешкод добиратися з лівого на правий берег
і не витримувала бурхливого натиску весняної повіні.
Оцією справою й був постійно заклопотаний Федір Євгенович, голова
сільради. Водій його щоденно обіцяв:
– Втечу я від вас. Більше не можу! Хіба ж можливо працювати в такому
режимі? Ні поїсти, ні випити, ні поспати, як нормальній людині, у вас не
водиться...Треба тікати..
Але на завтра знову чекав розпоряджень «шефа», тим більше, що на
будівництво з району було направлено інженера-проектанта Маргариту
Антонівну Дружиніну, що потребувала бути то в одному, то в іншому кінці
дамби, постійно корегуючи виконання робіт з проектом. Невгамовна, енергійна,
саме вона була центром робочого колективу. І коли Федір не погоджувався з її
викладками – розмахувала паперами, де обмірковано й розсудливо були записані
її підрахунки та голосно сперечалася:
– Хочете аби як зробити? Не дам! Більше коштів піде, коли не дотримаєтеся
проекту! Не хочу завинити перед державою своїм безглуздям! Не вмовляйте!
Категоричність та молодеча вдача робили саме її керівником будівництва.
Вбрана в чорні джинси та жовту блузку, вона накинула солом’яного
капелюха на рудуваті локони, що ніяк не погоджувалася відрізати,
а підбирала їх заколкою під капелюх. Ніби й не така гарна, але все в ній приваб
лювало. З приводу свого невеличкого зросту вона одного разу пожартувала:
«метр з кепкою». Ото ж робочі проміж себе так її і називали.
Ніхто не знав, скільки їй років. На вигляд можна було дати по-різному:
від сорока до п’ятидесяти...Блузка, зав’язана кінцями на череві, відкривала
пружке тіло, але вона цього не соромилася, час від часу хустинкою витираючи
то обличчя, то попід пахвами, а коли набридало – хутко роздягалася й пірнала в
прохолодну течію.
– Звідки ви родом? – запитували її.
– З Волги! – відповідала коротко. Федір Євгенович пропонував їй трішки
відпочивати, та «метр з кепкою» відбивалася жартом: – Ви ж зі мною не захочете?
– Чому не захочу? – перепитав одного разу тихо. – Поїдемо на другий
берег ...до бару чи ресторану...
У відповідь засміялася, чим вразила в саме серце. На тому й залишилося.
Кожного вечора просила, щоб водій відвозив додому, до сина:
– Він ще студент, мамина увага потрібна як ніколи. Зустрічається з котроюсь
Лесею. Не можна залишати це на самотік.
– Погана, чи що, його Леся? Легковажна? – водій посміхався. – Нехай любляться.
Вони молоді.
– Ще занадто молоді. Треба освіту здобути, а тоді нехай і міркують...
– А тато що каже?
– Тата нема.
– Вибачте. Чи доречно буде запитати: куди ж він дівся? – не вгавав водій.
– Його й татом назвати не можна, бо не був ним жодного дня.Я ще не встигла
народити Олега, а тато вже «закохався» в іншу красуню, що цілком
заволоділа його життям.
– А вітчима він слухається, поважає?
– Ви так і запитайте: є чоловік чи нема?
– Немає? – здивовано вів своє водій.
– Якби був, – не літала б кожного вечора додому. Я з тих пір одна...
– Так ми вам швиденько знайдемо чоловіка! У нас тут є з кого вибрати. Хіба ж
припустúмо, щоб отаке добро пропадало?
– Мені не треба. По-перше, роки. По-друге – Олег не зрозуміє: молодою
жила мама сама, а під старість – біс у ребро?
– Ніколи б не повірив, що ви не маєте чоловіка.
– Я б і зараз його кохала, якби повернувся, хоч отак повів себе. Ми більше
ніколи не зустрічалися й не знаємо, як склалося життя один одного. Але Олег
,здається, не сприйняв би жодного біля мене, хіба що батька...Та я вже й
застара для заміжжя.
– От ви скажете! Мені здається, що й мій шеф поглядає на вас з питаннями
в очах, не те, що інші. А вже він – людина серйозна. Вже під п’ятдесят, має
жінку, сина й доньку, тещу.Тільки дружина його надміру повна.
– Він так гарячкує, коли вирішує питання, як колись мій Федір.
Гальмуйте. Ось ми й приїхали. Дякую. До завтра, а то всі мої таємниці
витягнете.
Ранок наступного дня диктував свої умови. Поки ще не впала жара,
люди намагалися виконати найбільшу частину робіт, Маргарита приїздила
пізніше, коли шеф посилав за нею газик.
– Меньше нарікань та зауважень почуємо від неї, –– ділилися враженнями
робітники. Хтось заперечив: – Нехай дошкуляє, якісніше працюватимемо.
Нині „керівництва” не було довго.
– До голови діти на канікули приїхали, от він і дозволив собі пару
годин...А Петро без довзолу з «Метром з кепкою» не поїде...- ділилися
враженнями будівники.
Але з іншого кінця дамби вже рухався знайомий газик. За кермом був
сам Федір Євгенович. Хвацько стрибнувши на землю, він перебіг до других
дверцят, відчиняючи їх для Маргарити Антонівни, що не залишилося непомі
ченим, і вже потім взявся до справи.
– Ну що, соколи, встигнемо за два дні завершити роботи? Нині на нараді
повідомили, що потрібна техніка на важливий обласний об’єкт, і ми повинні
відправити туди майже все, що нині є на споруді. Маргарита Антонівна
має підбити кінці з кінцями. Тому сьогодні працюєте без неї.
І машина з ними знову розчинилася за курявою.
3.
Круто розвернувши газик, Федір Євгенович швидко, ніби спішив,
поки колега не заважає, заговорив:
– Розповідайте, що сталося. Я ж бачу: в душі немає живого місця..
Навалюється проблем з усіх боків – встигай розгрібати! Кажіть, що
хвилює. За час будівництва звик до вас. І мені здається, що ми рідні.
Не може такого бути, щоб бойова, енергійна жінка вашого складу
вішала носа через якісь дурниці. Щось з малим? – Федір пригальму
вав на узбіччі степової дороги й зупинив машину
– Малий вже не такий і малий, коли збирається женитись.
– Так це ж чудово! Тільки радіти. Що ж у цім поганого? Якби я не був
жонатим, зараз запропонував би вам вийти за мене заміж, – жартівливий
тон, яким було це сказано, залишився „непоміченим”.
– Хоча, – продовжив він, – люди у моєму віці та становищі не губляться.
– А що ж у вас за становище?
– Маєш: на запитання треба відповідати.
– У мене такої потреби немає. Я вас не знаю досконало. – Маргарита
звичним рухом підняла волосся під кепку, дивлячись поперед себе.
– Невже погано? Я сподівався, що ми добре знайомі. Навіть більше:
закохані один в одного. Чи я не правий? – повернув її обличчя до себе.
– Чи й справді людина приречена тягти воза, хоч він вже нікому й не
потрібний? Хто ж тоді твоє щастя куштуватиме, як не ти сам? – Вона не
пручалася, але й не дивилася на нього, закривши очі. Нарешті
відвела його руку:
– Щодо вашого воза – нічого не можу сказати: не тягла і не бачила, як
ви це робите. А мій віз мені до кінця самій тягти. Подібного заміжжя
мені більше не потрібно. Хто раз обпікся – на холодне дує. Зараз дитині треба
допомогти, щоб жив з коханою, як мені мріялося колись.
– Марго, мені здається, що я побитий батогами, коли чую оце ви, вас
...від тебе. А ще хочу порадити: не треба хвилюватись та переживати.
Молодь знає, що робить, на кому одружуватися, як жити. Немає коли
заглиблюватися у їх справи. Від нас їм потрібна лише допомога.
– Добре чоловікам: «Народила дитину – вона твоя. А мені можна й нову
кохану знайти, коли меньше уваги приділяється моїй персоні. Я до цього
маленьке відношення маю – своє діло зробив, і в кущі»...Так? – різкий тон
Маргарити повернув його до керма.
Мотор заспівав своєї. Федір занепокоєно виглянув у вікно: «Щось у неї
сталося в житті, коли так гнівно говорить про це. Але запитати – роз’ятриться
рана», – майнула думка. І він повернув розмову до її сина:
– Коли Олег має одружуватися?
– Вже, поки йдуть канікули. А ще цілий рік вчитися.
– Вговори, нехай почекає.
– Не буде він чекати. Вона вагітна. Вже третій місяць пішов...
– От швидкості! І нічого не вдієш! Ми були не такими прудкими...
Хоча...
– Між іншим, – вона ніби придивлялася до нього, – дівчина з вашого села.
Вчиться гарно, батько й мати живуть у мирі й злагоді, забезпечені. Але
вона чомусь і не збирається говорити вдома про одруження. Каже: «Наро-
диться дитина, тоді й весіллю бути». А він протестує!
– Щось тут не так, Марго. А як її прізвище?
– Здається, як і тебе: Киращук. Може б ти повіз мене до її двору,
до батьків? Але я не можу говорити з ними, поки не маю дозволу моло-
дят. Хочу з невісткою жити в злагоді.
Районний фінвідділ вже було закрито на обід. Але Федір і не пропонував
пообідати разом – йому негайно треба було продзвонити додому:
– За своїх душа пече, і ради не даш. Я тебе добре розумію. Вибач, пообідаєш
без мене.
Та мобільний «сів». На переговорному людей майже не було.
А Маргарита розім’яла ноги й пішла до кав’ярні.
– Алло, алло! – кричав Федір у трубку. – Дмитро! Як у вас справи?
– Чому ти кричиш? Щось сталося, тату?
– Дай мені Лесю!
– Вона пішла до Приндичів... Вдома буде не скоро.
– А ти не знаєш їх телефону?
– Ні. Навіщо він мені? І що сталося термінового?
– Скажи: як звуть Лесиного хлопця?
– Олег.
Федір жбурнув трубку так, що оператор почала сварити його:
–Доросла людина, а поводите себе, мов дикун. Вже борода сива...Вам
одному потрібен апарат?
– Вибачте, – буркнув хмуро, – кепські справи.
– Вирішуйте їх вдома. Я не буду більше вас зв’язувати.
Та він цього й не хотів. Сівши на лавці, хруснув пальцями, знову
підвівся, втрачаючи рівновагу. Сів. Потім різко підхопився і пішов до
кав’ярні, де повинна була обідати Маргарита. Але там її вже не було.
Фінвідділ повинен був відкритися через півгодини. Марго сиділа
біля приймальні, розглядаючи старі знімки. Федір мовчки сів поруч.
– Додзвонився? – жінка уважно подивилася на супутника раз, ще раз...
знову заглибилася у фотографії: – Оце я з маленьким Олегом.
показала вона йому знімок.
В його руках...опинилася молодість...Її молодість, що так настирливо
останнім часом нагадувала йому про себе, для чогось пропонуючи
підхльоснути спогади.
– Гарна яка, – взяв він фото, уважно придивляючись то до знімку, то до
Маргарити.
– А колись чоловікові моєму здалося: маленька, худенька,заклопотана
синочком, а не моєю персоною – знайду кращу. І знайшов... Казали люди,
що скоро вони від’їхали звідси десь до Росії. Але для мене це вже байдуже.
Живу сином, його турботами...
– Марго, – ледь чутно вимовив він, – Марго, і ти не впізнаєш мене,
Як і я тебе не впізнав би, якби не це фото та не одне-єдине в селі прізвище:
Киращук. Наш з тобою.. син Олег має одружитися на моїй доньці...
надія відвернулася, сурово нагадуючи: «Дієти не дотримувалася, рухалася
одноманітно. Чого ж тобі ще? Отак Федір і буде заглядатися на струнку та
вертляву Марго».
– Доню, діти приїхали, зустрічай гостей! – радісно озвалася Степанида
Миронівна з двору. Алла вже давно не чула подібного піднесення – все
частіше доводилося їй підіймати матір з ліжка, все менше говорили вони
одна з одною, як було раніше.
Подвір’я розкрило обійми Лесі та Дмитрові,котрі щойно відчинили новеньку
хвіртку батьківського двора, що ніби відганяла сум довгого їх очікування...
– Які ви в мене гарні та прехороші! – бабуся підвелася з стільця назустріч
прибулим на канікули. Алла вийшла слідом, слухаючи материнські приказу
вання та уважно придивляючись до змін, що сталися з її «малюками». Вас
дійсно не впізнати!Дмитро, вже скоро й тата подолаєш! – он який вимахав.
А ти, Лесю, ніби до шлюбу підготувалася – сяєш від щастя. Чи не закохалася,
бува?
– Ти, мамо, краще Дмитрові підкинь це питання для міркувань... Не жартуйте!
Мені ще не хочеться бути бабусею. Ще тата треба від молодиць боронити, –
підняла вона волосся, від чого вираз її обличчя відразу придбав дівочі риси.
– От у тебе дійсно невдалий жарт, – Леся вдавано насупилася. – Наш
тато – найвірніша людина в світі, і немає потреби поганими думками привер
тати до родини неприємності.
– Маєш вчені яєчка, – звернулася Алла до матері, але вона тільки посміхнулася
у відповідь.
Гамір зустрічі не вгавав, пересуваючись за прибулими, котрі вже куштували
ласощі жіночих пестощів, коли повз двору пройшла енциклопедія сільських
новин Сонька Кравченко:
– Чи не твої, бува? – прокричала вона в двір до Алли. – А тато нині пізно
прийде, – війнула новиною і подалася далі.
– Мамо, в тата відряждення чи якась терміновість? – Данило помітив мамину
стурбованість.
– Сказати відверто – не знаю. Додому не дзвонив. Напевне, багато роботи.
Але люди й не розуміють, що йому потрібен відпочинок, обід, нарешті –
все ж таки голова. Та що ж ми базікаємо – до столу!
День, завітавший на подвір’я, був спокійним та злагодженим, але вже щось
увійшло, бурхливе й кошлате, що неприємно нагадувало про себе, вимагаючи
уваги.
– Розповідайте, потіште мене, стару! – врівноважувала дитячи думки баба
Степанида. – Чи доброю була до вас дорога та чи піддається навчання?А то
мама зараз про шлюб натякала...Можливо, лиш я не знаю, які дарунки ви
маєте для моєї старості.
Жваво «підмітаючи» мамині страви, Дмитро похвалив:
– Отаку б мені куховарку, як мама, щоб за вухами лящало! А я б вже
подбав про забезпеченість. Жодного б поганого слова не сказав!
– А коли ж тобі було б розмовляти? Не бачиш, як тато часто має змогу
поговорити чи побути вдома? Не знаю, як мама це витримує, – закидала
словами Леся. – Я б такого не потерпіла! Бабцю, ти б не хотіла мені подібної
долі?– раптом запитала стареньку.
– Тобі розказувати, то місця для думок не вистачить.
Не турбуйся... Старість розтягується, як зморшкувата шкіра. Витягну в котрийсь
бік, щоб місце звільнити для нових міркувань, поприбираю завади, аби думки
були хороші, – викреслила Степанида Миронівна рукою коло в повітрі.
– Тоді ось тобі задача, бабцю: з нами на одному курсі вчиться Наталка Кравченко,
Соньчина донька.
– Ото вже, мабуть, пліток у вашому житті...
– Уяви собі – ні. Вона не маминої вдачі. Видно, в дядька Пилипа
вдалася. І вчиться гарно. Хороша дівчина, подружка Дмитрова.
– Ти смієшся? – повернулася до неї, миючи посуд, мама.
– Годі обмивати кісточки Наталки. – Дмитро потягнувся, мов лінивий кіт,
і, виходячи з-за столу, добавив сестрі:– Ти краще про рудого розказуй...
– Отже, ви обоє марно часу не втрачаєте. А хто такий рудий? – Алла ще
не зрозуміла, як їй сприймати почуте.
– Слухай його більше. Він тобі намалює «дві копійки». – Леся жартівливо
показала братові кулак. – Ніяких рудих! Гайда на річку!
– Тікаєте від розповідей? Ну йдіть, подивитесь, як будують нову дамбу, там і
тата зустрінете. Пізніше поговоримо.
2.
Мляво, розніжено, то ховаючись у прилуках, то розкинувшись серед барв
південно-українського степу, річка вабила чистою прохолодою, робила селянське
життя квітчастим. Одна дамба псувала настрій населення, тому що останнім
часом не дозволяла швидко й без перешкод добиратися з лівого на правий берег
і не витримувала бурхливого натиску весняної повіні.
Оцією справою й був постійно заклопотаний Федір Євгенович, голова
сільради. Водій його щоденно обіцяв:
– Втечу я від вас. Більше не можу! Хіба ж можливо працювати в такому
режимі? Ні поїсти, ні випити, ні поспати, як нормальній людині, у вас не
водиться...Треба тікати..
Але на завтра знову чекав розпоряджень «шефа», тим більше, що на
будівництво з району було направлено інженера-проектанта Маргариту
Антонівну Дружиніну, що потребувала бути то в одному, то в іншому кінці
дамби, постійно корегуючи виконання робіт з проектом. Невгамовна, енергійна,
саме вона була центром робочого колективу. І коли Федір не погоджувався з її
викладками – розмахувала паперами, де обмірковано й розсудливо були записані
її підрахунки та голосно сперечалася:
– Хочете аби як зробити? Не дам! Більше коштів піде, коли не дотримаєтеся
проекту! Не хочу завинити перед державою своїм безглуздям! Не вмовляйте!
Категоричність та молодеча вдача робили саме її керівником будівництва.
Вбрана в чорні джинси та жовту блузку, вона накинула солом’яного
капелюха на рудуваті локони, що ніяк не погоджувалася відрізати,
а підбирала їх заколкою під капелюх. Ніби й не така гарна, але все в ній приваб
лювало. З приводу свого невеличкого зросту вона одного разу пожартувала:
«метр з кепкою». Ото ж робочі проміж себе так її і називали.
Ніхто не знав, скільки їй років. На вигляд можна було дати по-різному:
від сорока до п’ятидесяти...Блузка, зав’язана кінцями на череві, відкривала
пружке тіло, але вона цього не соромилася, час від часу хустинкою витираючи
то обличчя, то попід пахвами, а коли набридало – хутко роздягалася й пірнала в
прохолодну течію.
– Звідки ви родом? – запитували її.
– З Волги! – відповідала коротко. Федір Євгенович пропонував їй трішки
відпочивати, та «метр з кепкою» відбивалася жартом: – Ви ж зі мною не захочете?
– Чому не захочу? – перепитав одного разу тихо. – Поїдемо на другий
берег ...до бару чи ресторану...
У відповідь засміялася, чим вразила в саме серце. На тому й залишилося.
Кожного вечора просила, щоб водій відвозив додому, до сина:
– Він ще студент, мамина увага потрібна як ніколи. Зустрічається з котроюсь
Лесею. Не можна залишати це на самотік.
– Погана, чи що, його Леся? Легковажна? – водій посміхався. – Нехай любляться.
Вони молоді.
– Ще занадто молоді. Треба освіту здобути, а тоді нехай і міркують...
– А тато що каже?
– Тата нема.
– Вибачте. Чи доречно буде запитати: куди ж він дівся? – не вгавав водій.
– Його й татом назвати не можна, бо не був ним жодного дня.Я ще не встигла
народити Олега, а тато вже «закохався» в іншу красуню, що цілком
заволоділа його життям.
– А вітчима він слухається, поважає?
– Ви так і запитайте: є чоловік чи нема?
– Немає? – здивовано вів своє водій.
– Якби був, – не літала б кожного вечора додому. Я з тих пір одна...
– Так ми вам швиденько знайдемо чоловіка! У нас тут є з кого вибрати. Хіба ж
припустúмо, щоб отаке добро пропадало?
– Мені не треба. По-перше, роки. По-друге – Олег не зрозуміє: молодою
жила мама сама, а під старість – біс у ребро?
– Ніколи б не повірив, що ви не маєте чоловіка.
– Я б і зараз його кохала, якби повернувся, хоч отак повів себе. Ми більше
ніколи не зустрічалися й не знаємо, як склалося життя один одного. Але Олег
,здається, не сприйняв би жодного біля мене, хіба що батька...Та я вже й
застара для заміжжя.
– От ви скажете! Мені здається, що й мій шеф поглядає на вас з питаннями
в очах, не те, що інші. А вже він – людина серйозна. Вже під п’ятдесят, має
жінку, сина й доньку, тещу.Тільки дружина його надміру повна.
– Він так гарячкує, коли вирішує питання, як колись мій Федір.
Гальмуйте. Ось ми й приїхали. Дякую. До завтра, а то всі мої таємниці
витягнете.
Ранок наступного дня диктував свої умови. Поки ще не впала жара,
люди намагалися виконати найбільшу частину робіт, Маргарита приїздила
пізніше, коли шеф посилав за нею газик.
– Меньше нарікань та зауважень почуємо від неї, –– ділилися враженнями
робітники. Хтось заперечив: – Нехай дошкуляє, якісніше працюватимемо.
Нині „керівництва” не було довго.
– До голови діти на канікули приїхали, от він і дозволив собі пару
годин...А Петро без довзолу з «Метром з кепкою» не поїде...- ділилися
враженнями будівники.
Але з іншого кінця дамби вже рухався знайомий газик. За кермом був
сам Федір Євгенович. Хвацько стрибнувши на землю, він перебіг до других
дверцят, відчиняючи їх для Маргарити Антонівни, що не залишилося непомі
ченим, і вже потім взявся до справи.
– Ну що, соколи, встигнемо за два дні завершити роботи? Нині на нараді
повідомили, що потрібна техніка на важливий обласний об’єкт, і ми повинні
відправити туди майже все, що нині є на споруді. Маргарита Антонівна
має підбити кінці з кінцями. Тому сьогодні працюєте без неї.
І машина з ними знову розчинилася за курявою.
3.
Круто розвернувши газик, Федір Євгенович швидко, ніби спішив,
поки колега не заважає, заговорив:
– Розповідайте, що сталося. Я ж бачу: в душі немає живого місця..
Навалюється проблем з усіх боків – встигай розгрібати! Кажіть, що
хвилює. За час будівництва звик до вас. І мені здається, що ми рідні.
Не може такого бути, щоб бойова, енергійна жінка вашого складу
вішала носа через якісь дурниці. Щось з малим? – Федір пригальму
вав на узбіччі степової дороги й зупинив машину
– Малий вже не такий і малий, коли збирається женитись.
– Так це ж чудово! Тільки радіти. Що ж у цім поганого? Якби я не був
жонатим, зараз запропонував би вам вийти за мене заміж, – жартівливий
тон, яким було це сказано, залишився „непоміченим”.
– Хоча, – продовжив він, – люди у моєму віці та становищі не губляться.
– А що ж у вас за становище?
– Маєш: на запитання треба відповідати.
– У мене такої потреби немає. Я вас не знаю досконало. – Маргарита
звичним рухом підняла волосся під кепку, дивлячись поперед себе.
– Невже погано? Я сподівався, що ми добре знайомі. Навіть більше:
закохані один в одного. Чи я не правий? – повернув її обличчя до себе.
– Чи й справді людина приречена тягти воза, хоч він вже нікому й не
потрібний? Хто ж тоді твоє щастя куштуватиме, як не ти сам? – Вона не
пручалася, але й не дивилася на нього, закривши очі. Нарешті
відвела його руку:
– Щодо вашого воза – нічого не можу сказати: не тягла і не бачила, як
ви це робите. А мій віз мені до кінця самій тягти. Подібного заміжжя
мені більше не потрібно. Хто раз обпікся – на холодне дує. Зараз дитині треба
допомогти, щоб жив з коханою, як мені мріялося колись.
– Марго, мені здається, що я побитий батогами, коли чую оце ви, вас
...від тебе. А ще хочу порадити: не треба хвилюватись та переживати.
Молодь знає, що робить, на кому одружуватися, як жити. Немає коли
заглиблюватися у їх справи. Від нас їм потрібна лише допомога.
– Добре чоловікам: «Народила дитину – вона твоя. А мені можна й нову
кохану знайти, коли меньше уваги приділяється моїй персоні. Я до цього
маленьке відношення маю – своє діло зробив, і в кущі»...Так? – різкий тон
Маргарити повернув його до керма.
Мотор заспівав своєї. Федір занепокоєно виглянув у вікно: «Щось у неї
сталося в житті, коли так гнівно говорить про це. Але запитати – роз’ятриться
рана», – майнула думка. І він повернув розмову до її сина:
– Коли Олег має одружуватися?
– Вже, поки йдуть канікули. А ще цілий рік вчитися.
– Вговори, нехай почекає.
– Не буде він чекати. Вона вагітна. Вже третій місяць пішов...
– От швидкості! І нічого не вдієш! Ми були не такими прудкими...
Хоча...
– Між іншим, – вона ніби придивлялася до нього, – дівчина з вашого села.
Вчиться гарно, батько й мати живуть у мирі й злагоді, забезпечені. Але
вона чомусь і не збирається говорити вдома про одруження. Каже: «Наро-
диться дитина, тоді й весіллю бути». А він протестує!
– Щось тут не так, Марго. А як її прізвище?
– Здається, як і тебе: Киращук. Може б ти повіз мене до її двору,
до батьків? Але я не можу говорити з ними, поки не маю дозволу моло-
дят. Хочу з невісткою жити в злагоді.
Районний фінвідділ вже було закрито на обід. Але Федір і не пропонував
пообідати разом – йому негайно треба було продзвонити додому:
– За своїх душа пече, і ради не даш. Я тебе добре розумію. Вибач, пообідаєш
без мене.
Та мобільний «сів». На переговорному людей майже не було.
А Маргарита розім’яла ноги й пішла до кав’ярні.
– Алло, алло! – кричав Федір у трубку. – Дмитро! Як у вас справи?
– Чому ти кричиш? Щось сталося, тату?
– Дай мені Лесю!
– Вона пішла до Приндичів... Вдома буде не скоро.
– А ти не знаєш їх телефону?
– Ні. Навіщо він мені? І що сталося термінового?
– Скажи: як звуть Лесиного хлопця?
– Олег.
Федір жбурнув трубку так, що оператор почала сварити його:
–Доросла людина, а поводите себе, мов дикун. Вже борода сива...Вам
одному потрібен апарат?
– Вибачте, – буркнув хмуро, – кепські справи.
– Вирішуйте їх вдома. Я не буду більше вас зв’язувати.
Та він цього й не хотів. Сівши на лавці, хруснув пальцями, знову
підвівся, втрачаючи рівновагу. Сів. Потім різко підхопився і пішов до
кав’ярні, де повинна була обідати Маргарита. Але там її вже не було.
Фінвідділ повинен був відкритися через півгодини. Марго сиділа
біля приймальні, розглядаючи старі знімки. Федір мовчки сів поруч.
– Додзвонився? – жінка уважно подивилася на супутника раз, ще раз...
знову заглибилася у фотографії: – Оце я з маленьким Олегом.
показала вона йому знімок.
В його руках...опинилася молодість...Її молодість, що так настирливо
останнім часом нагадувала йому про себе, для чогось пропонуючи
підхльоснути спогади.
– Гарна яка, – взяв він фото, уважно придивляючись то до знімку, то до
Маргарити.
– А колись чоловікові моєму здалося: маленька, худенька,заклопотана
синочком, а не моєю персоною – знайду кращу. І знайшов... Казали люди,
що скоро вони від’їхали звідси десь до Росії. Але для мене це вже байдуже.
Живу сином, його турботами...
– Марго, – ледь чутно вимовив він, – Марго, і ти не впізнаєш мене,
Як і я тебе не впізнав би, якби не це фото та не одне-єдине в селі прізвище:
Киращук. Наш з тобою.. син Олег має одружитися на моїй доньці...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію