Падає листя, дощ і сльози... У безвиході хмар згасають кволі прагнення Віри. Падіння - лише ілюзія руху. Необхідна ілюзія. Є один напрям - донизу, є одна мета - земля і єдине нетривке щастя - швидкість.

А були грози і квіти, світлий обрій і туман нескінченності вмісту Майбутнього...
А будуть грози і квіти, новий обрій та примарна колекція Минулого - талісмани Пам’яті...

Жодної пташки. Сьогодні ніхто не літає, сьогодні день безальтернативних падінь. У такі дні падають навіть Ангели, послизнувшись на хмарах. Впасти - невід’ємне право цього світу, основа конституції сенсу. Спроба втриматись довше карається наближенням мети на відстань критичної актуальності.

А було небо і любов, далекі очі зірок та полохливі повіки карих ночей...
А буде небо і любов, і недосяжні очі зірок дивитимуться вслід тому, хто впаде останнім...

Внизу не живе чекання. Там немає для нього надії впасти. Калюжі теж чимось нагадують очі, можливо, кількістю сліз, що у них впали, а може, недосяжністю зір, що ніколи у них не впадуть. Мокре листя - мовчазний докір безсилому вітру...
А були боги і дороги, сумнів у вертикальній приреченості простору і невтомності часу...
А будуть боги і дороги, розпластані по всій тривалості простору... По горизонталі... Поки і цю картину хтось не повісить на цвях, подарувавши всім надію на нове падіння.


1997-2000