Ось уже третій день прокидаюся вранці і голова тріщить як після похмілля… Стаю під душ….Ловлю струмені води і повільно приходить усвідомлення…. Хто ти? Де ти? Холодно… Знову почався день… Я виходжу на балкон, ковтаю холодне повітря і паралельно думаю що натягти на себе, щоб не замерзнути… Мені вже абсолютно пох чи це гарно…Головне, що тепло… А протягів мені і зсередини вистачає… Чекаю маршрутку, а у вухах черговий раз хтось розривається про любов, про щось хороше і депресивне водночас… Чесно, я не сприймаю зараз музики або слів… Це просто фон… музичний супровід моєї прострації…

Рухаюсь на автоматі: гроші за проїзд-пропустити когось на вихід-натиснути кнопочку водієві на своїй зупинці-світлофор… за цих 7 хвилин дороги до роботи я помираю….мене немає… немає думок, відчуттів, емоцій, асоціацій… відключені всі рецептори світосприйняття… Йшла по тротуару – жахливо здавило серце… Хм… маленьке моє…а ти, виявляється, є… а тобі, виявляється, боляче… Дякую, що нагадуєш мені про те, що я жива… Ти стукаєш так голосно, що я тебе навіть іноді чую… Часом здається, що голова от-от розірветься… і виникають думки, що це моє внутрішнє я зі всієї сили намагається вискочити з мене… Я спостерігаю за собою, немов зі сторони… Дивна така… І чомусь неймовірно втомлена…

Уже в кабінеті вітаюся зі всіма присутніми, і тільки згодом ловлю себе на думці, що я навіть не бачу хто є… знімаю шарф… куртку… дістаю телефон…. Рука по інерції потягнулась запустити аську… мозок безвідмовно живе сам по собі і до останнього чекає дива… Очі подають сигнал – Він оффлайн і повідомлень від Нього немає….і рука зовсім уже безсило натискає «вихід»… Ось так і живу…. Хоча ні, не живу, і навіть не існую… Співісную – буде більш влучним.

Соціальна ніша… робота… Вдуматись тільки – кому ця робота потрібна? Мене два місяці тут не було і ніхто - ні суспільство, ні колектив, н-і-ч-о-г-о!, не зазнало суттєвих втрат… Гівняно хтось придумав – ходити на роботу. Чого б не придумати інший спосіб заробляння грошей?… Хоча для чого гроші? Вони псують, від них гинуть… Риторика…бля…вона так втомлює…

Пройшло всього три дні…а для мене вони вічність… Намагаюсь жити… Намагаюсь врятуватись… Але ці потуги нагадують спробу кошеняти, якого топлять, вибратись на сушу… І навіть зараз бачу себе у відображенні його великих, сповнених жаху очах… Саме так, ніхто інший мене так не зрозуміє… Воно з'явилося на світ… Жило, дихало, довірливо тикалось мордочкою у теплий мамин бік… Відкрились очки… не завжди після цього бачиш те, що малювала тобі уява… розумієш, що життя весь цей час було суцільною ілюзією і насправді все не так «в шоколаді» як здавалось… Чиясь рука раптом хапає тебе за шкірку і вирішує твою долю одноосібно, не цікавлячись твоїм баченням… І вже потім, коли ти розумієш, що тонеш, а над тобою стоїть той, кого ти все своє хоч коротеньке, але життя вважав святим… і годувався з його долоньки… А тепер тільки вода, яка накриває з головою ховає від його задоволеного і іронічного спостереження за тим, що відбувається.

Потонула… не вистачило сил боротися за своє життя… боїшся видихнути останній ковток повітря, який хапала у спазмах… бо видихнеш… і все настане кінець…. І тільки бульбашки повітря стануть моїм останнім акордом…