Ти колись прочитала вірний спосіб, як визначити, кохаєш людину чи ні. Для цього просто треба поглянути їй прямо в очі і, якщо тобі захочеться плакати, тоді… тоді справді кохаєш.

Ти досі пам'ятаєш той день, коли він збирався їхати на декілька днів…ви стояли на кухні, грівся чайник… ти його обіймала…і захоплено роздивлялася його тіло…а світло...яскраве сонячне світло просичувалося крізь вікно...проміння, як в казці, наповнювало кухню і тебе щастям і коханням…і тобі захотілося плакати…саме в ту мить тобі захотілося плакати…

Ти обожнювала його очі... але, між тим, так хотіла, щоб в них з'явилися сльози.. . сльози, коли він погляне на тебе…Ти цього чекала і на це сподівалася…але того так і не сталося…

Як в листі Габріеля Гарсія Маркеса «цінуй, те що є сьогодні, завтра цього вже може і не бути»...

І ти цінувала… цінувала те, що він був поруч...але це було тоді… а сьогодні вже всього того нема…бо ти зрозуміла, що сліз його ніколи так і не побачиш…

А тебе могла зробити щасливою всього лише крапелька солоної рідини з його очей…

В твоїй голові сьогодні коїться щось незрозуміле, відчуття наче мозок закинули в міксер та кілька разів перекрутили…Буває іноді, коли на веселій вечірці, виставці чи концерті на тебе находять думки…які спочатку можуть здатися, безглуздими та дурними, але, насправді, тільки в такі моменти ти можеш зрозуміти дуже важливі речі…

Концерт…Ти на нього давно хотіла потрапити…Навколо галас, всі танцюють та відриваються на повну…тільки ти сидиш тихенько в куточку і палиш, через хмарку диму роздивляючись всіх. Серед цієї купи людей є твій коханий, твої знайомі, навіть, друзі чи зовсім сторонні люди…Але сьогодні ти подивилась на них якось по-іншому…Кому з того натовпу ти не байдужа? Хто з них в перерві між піснями згадає про тебе, я вже не кажу, під час пісні…

А ніхто…

Паніка… Неприємно… Тяжко таке усвідомлювати…

І тут, соліст тої дуже драйвової групи, що витанцьовує на сцені, вони тобі і до цього подобались, але…так ось, соліст тої групи, наче почув твої думки, уяви…і заволав, надриваючи горло, щось типу «обійми сам себе, бо насправді ти нікому більше не потрібен»…

Ось і раптова відповідь…

Ти роздивляєшся блакитний лак на нігтях…І свій язик у дзеркалі, він зовсім посинів від коктейлю та став в тон з нігтями…Тобі не дуже хочеться погоджуватися зі словами пісні… хочеться відволіктися від думок, які розривають голову з середини…але…

Після концерту всі збуджено-щасливі, спітнілі, посмішки не сходять з обличчя… а ти дістаєш ще одну сигарету і хочеш всіх їх послати до дідька…чи, може, ще й далі…

Ти вертаєшся до дому, неприємно після того всього, але ти лягаєш, накриваєшся теплою ковдрою…І обіймаєш сама себе… в тебе вибору немає, дівчинко моя…

Насправді, в нас набагато менше близьких людей, ніж ми думаємо…

Хоча…їх і взагалі може не існувати в нашому житті...

Час - то є така невидима штука, яка змінює людей… когось на краще, когось на гірше, але його вплив завжди помітний. Він змінює погляди, обличчя, сенс в житті, потреби і т.д.

На кожному етапі свого життя люди захоплюються різними речами…

У 4 роки ти любила ляльку – школярку з довгою косою, яка була розміром вища за тебе, в 14 - коротко стригтися та фарбувати повіки зеленими тінями, які тобі зовсім не пасували, і зараз, коли ти передивляєшся старі фото, аж здригаєшся, ото «красуня» тобі зі світлини посміхається…

А що ти любиш тепер, в свої вже 23? Якщо б тобі дали на роздуми 10 секунд, щоб ти відповіла?

Молоко, апельсини, друзів, сумні пісні, картини Гапчинської, посмішки, його…

Так, його ти дуже любила…сильно, шалено, без тями, як пишеться в романах та співається в піснях…але…в один день він сказав, що ти йому не потрібна…і це довело тебе до істерик та нервових зривів…

А любов, яка тебе наповнювала всю повністю, кожну клітинку, кожний еритроцитік в крові, з початку перетворилася на терпкий біль, який розривав тебе з середини, а потім…потім любов до нього перетворилася на любов до молока…

Спробую пояснити…Ти любиш молоко, але, навіть, і не думаєш чекати від нього взаємності, бо це є неприродно, безглуздо та безнадійно…Уяви, якби ти дзвонила подрузі та ридала в слухавку зі словами «Мене не любить молоко!», тебе б одразу направили у відповідне місце)… Любиш та й по всьому…

Так вийшло і з ним…Ти не хочеш від нього вже нічого, ні взаємності, ні розуміння, ні, навіть, апельсинів, якщо б раптом запропонував…

В тебе просто є це почуття десь глибоко. Звичайно, тобі іноді хочеться аж роздерти себе і знайти те саме місце, де воно заховано…але…себе роздирати - це ще безглуздіше, ніж чекати взаємних почуттів від молока…Тому люби… і частіше пий молоко, бо воно заставляє посміхнутися, коли лишає над губою білі «вуса».

Минуле… люди досить часто його згадують…

Ти, наприклад, дивишся старі фото, на яких ще зовсім молоді твої, вже давно померлі, бабусі та дідусі…Тобі цікаво, вдивляючись в їх обличчя, шукати спільні риси.

Якісь вони були раніше зовсім інші…

Такі переглядини завжди налаштовують на, так звану, ліричну нотку…ти замислюєшся, щось аналізуєш в своєму житті, згадуєш рідних…

Несподівано від роздумів своїм галасом тебе відволікає телефон, ти лишаєш альбом…йдеш на дзвін повз дзеркало, затримуєшся на хвилину…

На тебе дивиться відображення…воно зовсім не схоже на світлини родичів чи на твої попередні…очі кольору смутку з відблиском недовіри, посмішка зі смаком презирства, зачіска в стилі жалю до себе, на зубах наче пісок поскрипує розчарування, по венах ллється туга, уламки роздробленого серця ритмічно вистукують його ім’я, вуха чіпляються за найтихіший звук, сподіваючись почути щось хочаб схоже на його дихання, нервові закінчення по всьому твоєму тілу пам’ятають його тепло, спогади, переповнюючи тебе, біжать солоними нитками сліз.

Такий автопортрет болю…Це твій автопортрет…

Він - результат кохання…Сильного, але нерозділеного…

Ти так змінилася…