Орда вертається,
Орда…
Заграви випнувши лекало,
з-за стін кремлівських та Уралу
Орда вертається.
Орда…

Що зробить двійко-трійко вил!?
В очей розширених віконця
останній промінь б‘ється сонця,
мов точний лазерний приціл.

Палають і будяк, і лавр,
лише тому, що рабським клонам
здававсь комп‘ютерним драконом
євразій сплячий динозавр.

Тому й, огорнуті вогнем,
тремтять, немов кардіограми,
паранормальні панорами
за ґратами електросхем.

А з еволюції гвинта
зірвавшись розуму раніше,
в тріскучу коникову тишу
Орди вгрузають копита.

Заполонивши краєвид
палючим постмодерним болем,
регоче електронний Голем,
в дикунство вивернувши світ.

Втікає хакер-переляк
і в Мережі за ним зникають
сади – розбиті люстра раю,
недопосаджені ніяк.

Втім, в них нагадує весна
ще про безсмертя Україні,
хоча Орда – колись і нині –
не кара наша, а вина.