–Що сталося? Чому ти нині така збуджена? Невже...? – сусідчині питання сипалися, як просо з сита, і Оксана не
встигала відповісти на жодне.
–Чому ти мовчиш? Адже бачу, що рада! Ділися! – натиск сусідки зменшився, і Оксана, нарешті, змогла відповісти:– Вірьовку слухала!
Анжелі немов солі підсипали: – Ти з глуздом, чи вже
без? Як можна мотузку слухати й від цього ходити, мов
з похмілля? Це ж тобі не струна!
– Не вдавай з себе зовсім некультурну. Краще скажи:
твоє “невже?” стосувалося приїзду Станіслава, я не помиляюся?
– Не мотузки ж…
– Схаменися, дівчино! Згадай, що у нас є видатний хор імени Григорія Вірьовки. Він приїхав до Кишинева з нагоди зміни керівництва у Посольстві України. От я й літала слухати. Він же скрізь відомий, – шпигонула вона подружку.
Задоволена тим, що зачепила, Анжела, хитро всміхаючись, покрутила пальцем біля скроні:
– А ти не кусайся. Он ще й зараз ...літаєш!
– „Схаменися!” Ач, яка! Подумаєш: чи я співаків не чула!
– Таких не чула. І танцюристів, що порхають легше пір’ячка лебединого, не бачила.
Анжела змовкла, пильно придивилася до Оксани, що сяяла... променем на дзвінкій озерній поверхні. Здавалося: торкнешся – забринить. Але терпець її був недовгим:
–Розповідай вже, відчуваю, що горить.
–Чи можна розповісти звук, тембр, дух, почуття? Слів таких не підберу, щоб пояснити, як радість здіймала людську єдність у братерському пориві. Туди б поета,– він би розповів. А до нього ще й композиторів… – Оксана аж захлиналася, розповідаючи.
–Пої-ї-хала! Неначе тебе хтось причарував.
–Так і є: змалечку захоплена, надовго. Чи й не на все
життя. Я не так часто можу дивуватися чуду.
–Ксеню, а ти не закохалася, бува, у співака чи музиканта?
–Навіть у цьому випадку ти б не зрозуміла!Тобі б плачинди чи зáму* створити, щоб задоволення вухами крутило, а мені – інша кухня.
–Це ж треба отак зневажливо до моїх страв, – сплес-
нула Анжела. – Ось прийдеш ти до мене в гості, я тебе тільки чайком пригощу, щоб знала!
Анжела вийшла. Вечірня пора десь довго барилася, дозво-
ляючи дневі впоратися з усіма весінніми справами. Оксана ж, вимогливо перевіряючи твори учнів, сиділа над черговим зошитом, коли подружка знову забігла з новиною:– Чуєш, зірко ясная, Костя приїхав, а Станіслава нема. Можливо, забіжить до тебе гість, – ось тобі печене, щоб було чим пригощати. Я ж бачу: святим духом живеш, – і залишила на тарілці плачинду, приказуючи: – З сиром та цибулькою!
–Чекай, чекай, Анжело, прочитаю тобі на знак подяки вірша, що постукався нині. – Сусідка зупинилася, уважно слухаючи, а Оксана почала з хвилюванням:

У відчинену хвіртку забіг вітерець,
Щоб погратись моїми паперами,
Потім чубом тряхнув, увірвав мій терпець,
Шурхав котиком поміж шпалерами…

–Далі не треба! – Анжела відчинила двері. – Дитина ти свята! А вже скільки живеш на світі? Тобі ж майже … ти ж доросла, вчителюєш!
–Ну то й що з того? Ось ти пропонуєш мені зійтися зі Станіславом.
–Так це ж не для забави, а для життя, – Анжела зникла
за дверима, знову встигши покрутити пальцем: «О-о!»
– Вірші теж не забава, – спробувала Оксана наздогнати
міркування подруги, та «метеор» вже лунав десь у кінці коридору.
Роздумливо поглядаючи то на лист паперу, на якому було написано вірш «Ти свій сумнів покинь…», то на духмяну плачинду подруги, Оксана без вагань відрізала добрий кусень, всілася на робоче місце й почала читати щойно написане,смакую-
чи поетику Анжели: «Запалю я для тебе щасливії зорі…»
Думка її перебігала з роботи до Станіслава, що обіцяє
чекати, доки і вона покохає його усім серцем, потім від нього повернула до Кості, котрий навіть звістки про себе не подає. Вони обидва хороші та лагідні, але їй більше до вподоби саме він. Від одного торкання його душа тремтить. Та що ж - не просить він руки та серця. А в нинішні часи такого вже, напев
но, ніхто й не робить. В усякому разі, ні серед знайомих, ні поміж друзів навіть не думають робити весілля чи вінчання: Зійшлися й живуть. Та хіба ж того хочеться, про таке мріється? „Громадянський шлюб” не для неї. Хоча Анжелка... живе собі з Андрієм, готує пиріжечки та пампушки, заму* та чóрбу**, і ніяких тобі проблем! А в мене школа – квартира, дорóга. Ось і весь ланцюжок. Який там ланцюжок ? Він же хоч загремить коли-небудь то весело, то гірко, а у подруги - справжня … нату-
ральна ”вірьовка”: тихо й одноманітно! Анжела навіть не розуміє, чому для мене послухати цей хор – ціла подія! А так хочеться романтики гарних залицянь, квітів та подарунків, зітхань, нарешті. Невже мені так і не пощастить стати коханою, вийти заміж? Та й що від того переміниться? До моїх турбот приєднається поетика Анжели: смачно нагодувати чоловіка, щоб ...не зазіхав на інших жінок.
«Кохання у чоловіків ховається десь у шлунку», – жартує
подруга, але все ж тримається за неї Андрій. І бачиш ти:
не бідкається Анжела, що їй чогось бракує! Не знає такого
хору - і байдуже. А чи й багато знаю я? Тільки телевізор коли
не коли дивлюся.
По стуку в двері Оксана знала всіх, хто до неї приходить.
Та цей стук був гучним і нетерплячим. «Хто б це міг бути?» –пішла вона до дверей, не роздумуючи, що її за ними чекає. Тільки повернула ключ, – увірвався незнайомець, відштовхнувши господиню, швидко зачинив двері, прикладаючи пальця до губ: - Тихо! За мною женуться розбійники!
Та вона й так німо та перелякано притулилася до стіни. Прислухаючись до метушні у під’їзді і не відчуваючи її,
Оксана поглядом та кивком голови запитала:
– Де ж вони? – не отримуючи відповіді. Другий кивок з мовчазним запитанням: „Хто ти і чого вони мають за тобою гнатися?”
На цей раз він примружив очі і знову таємниче при-
клав палець до губ, безцеремонно розглядаючи дівчину.
Нарешті, вона не витримала й ривком вхопила слухавку, що висіла поруч: –Ало, це міліція?
Та незнайомець стис їй руку, відібрав слухавку й міцно
обійнявши Оксану, почав несамовито обсипати її поцілунками.
–Р-рятуйте! Гвалтують! – вирвався її крик, що пота-
нув у нових поцілунках.
–Невже я так змінився, що й не впізнаєш? – сміючись,
незнайомець відштовхувався разом з Оксаною від телефона. Пручаючись, вона пильніше придивилася і …зрозуміла, що відчинила двері своїй долі, тому що перед нею був її колишній однокласник Костянтин, брат Анжелиного Андрія, що працював тепер співаком у хорі імені Григорія Вірьовки. П’ять років його навчання у Києві розлучили їх, у минулому закоханих школярів.
–Костя! Як ти змужнів! Ой, що ж я маю робити? Адже не вмію так смачно готувати, як Анжелка, так що не втримаю тебе й тепер…
–А я навчу тебе! Вибач, Оксано: коли побачив тебе в залі, гадав, що впізнаєш. Довелося налякати.
–Отже, Анжелка знала, що ти прийдеш, тому й плачинду встигла занести? Ось тобі й «не знаю, яка вірьовка»,передраж-
нила вона подругу, згадавши попередню розмову з повідом-
ленням про приїзд Стася,–ось який сюрприз ти мені підготувала!
--Вони ж повинні були тебе вчора послухати! – звернулася
Оксана до несподіваного гостя.
– Нині послухають! І мають бути нашими дружбами на весіллі.
–А ми про весілля не говорили,– зараз сяюча Оксана була
схожою на квітучу троянду.
Милуючись нею, Костя відповів: – Нині я сватаю тебе, а завтра вранці ми розпишемося, тому що хор їде до Америки на два місяці.Тепер я нічого на потім вже не залишу, чуєш,кохана? Чи любиш мене? Чи підеш за мене?
– Я думала, що по сучасному ти мене вже й не запитаєш про почуття, – міцно цілуючи хлопця, Оксана щиро засміялася: – Ну й Анжела! Ну й сюрприз! Зв’язала таки нас ..„Вірьовкою”!
----------------------------------------
Зама*- куриний суп з лапшею (рум.)
Чорба**- борщ (рум.)