Старе місто знає професії, які сучасному і не снилися. Але у нього, сучасного міста, порівняння з майстерністю «допотопною» – так одним словом називає молодь часи, про які ви зараз і дізнаєтеся, – не викликають подібного враження.
Юрій Григорович, похилого віку майстер-суднобудівник, відкашлявся, знову закурив не менш стару люльку, пихкаючи у сутінки густим димком. Михась та Віталій мовчки спостерігали, тому що знали вдачу сусіда: заважатимеш – більше слова не витягнеш.
– Що, хлопці, чекаєте розповіді?
– Угу...
– Слово, як і професію, поважати треба, – почав дядько Юрій. – Не розумієш слова – не дасться тобі й спеціальність. Як же тебе навчити, коли ти не чуєш пояснення? Тільки декотрі люди, що з сивої давнини називалися самородками, тільки вони самі і здатні навчити тому, до чого б і з поясненнями навіть розумний дійшов би не відразу...
– Наприклад, як до тебе туго доходить, – свариться на дядька Юрія його дружина, яку всі називають бабкою Параскою, – навчаєш молодих жити, а сам тягнеш свій самосад, отруюєш їх і себе. А вночі знову всім заважатимеш спати отим «бухи!». Чи тобі не вистачає папірос у ларьку?
Вона прищіплює прану білизну і більше не втручається в розповідь, а Юрій Григорович махає на неї рукою, трішки мовчить, а потім продовжує: – Давно збирався познайомити вас з нашим Кулібіним – Портянкіним.
– Ну й прізвище! – подає голос завітавший колишній сусід, що нещодавно переїхав до Миколаєва. Юрій Григорович, радо привітавшись, продовжує:
– Прізвище як прізвище. Не гірше інших. Сам він – з-під Сталінграду, закінчив усього чотири класи. Але й цього йому вистачило, щоб демонструвати чудеса людської винахідливості та вміння розуміти природу, жити в осередку з освіченими і всіма поважатися. Добре знає розрахунок, гарно малює...
– Ти його обожнюєш, Юріє, були ж і в нього помилки, хиби. Хоч я і не знав цього чоловіка, але у живої людини... – дозволяє собі вклинитися у розповідь сусід.
– У живої людини повинно бути вихованим терпіння, щоб вислухати співрозмовника, – сердиться Юрій Григорович.—Хочеш – слухай, не хочеш – не заважай. Так от, – звернувся він знову до хлопчиків, – умів цей чоловік скласти таку піч або плиту, що дуже гарно палила і довго зберігала тепло. Люди користувалися його послугами і платили...самогоном. Тому й випивав. А діти по черзі ходили у школу – мали одні чоботи на трьох. І ось натрапив він на знатного коваля Нечипоренка. То була відома особа не тільки у своєму районі. Усі йшли до нього, як до Бога: зроби, підбий, припаяй, підкуй, завари...
І старий Нечипоренко запишався собою: „Ніхто, крім мене, цього не вміє! Отже, я повинен брати плату і жити краще всіх!”
На час їх зустрічі у коваля з даху вітер збив старий флюгер, і нікого молодшого поблизу не знайшлося, щоб знову полагодити все, як належить. «Кулібін» погодився допомогти, але, знаючи вдачу коваля, запросив з нього таку плату: „Навчить мене зробити сокиру”.
– Приходь, коли ласка, через два дні, я мушу працювати із старими плугами. Ось і буде час побачити. А може, й напарника собі викохаю, – відповів той. Кулібін з’явився у призначену годину і потрапив на візит цигана, що привів підкувати свого коня. Коваль відмахнувся:
– Не буду я підковувати твого жеребця. Ти ж, напевне, підковами мрієш заховати його від господаря, у котрого вкрав?
Циган крутився, підскакував, ображено сварився. Нарешті, вивернув з чорних шаровар монети, демонстративно покуштував кожну на зуб, і жбурнув на підвіконня.
Коваль відповів: – Ото ти підвіконню заплатив, нехай воно тобі й робить!
– Оця людина все вміє, – розгнівався циган, показуючи на майбутнього Кулібіна,– і буде кращим, ніж ти, ковалем. А тобі скоро жодного замовлення не буде!
Та коваль, посміхаючись, сказав: – До бабських справ вдаєшся? Хочеш начаклувати мені, як твоя Тамара? Тоді йди звідси геть! Іди в сусіднє село – там підкують не тільки коня, а й тебе за грабіжництво.
Сердитий циган назвав його зажерливим і відповів:
– Я, можливо, й краду: від злиднів. А ти грабуєш від чого?
Хіба ще хто бере такі кошти за підкову? Я забираю гроші. Будь! – і циган вийшов.
Через деякий час Кулібін вже майстерно виконував прості ковальські роботи. І старший коваль доручав йому майже все, крім ажурного плетіння. Дуже скоро все містечко знало, до кого можна в будь- яку скрутну хвилину звернутися, хто не відмовить і неодмінно терміново полагодить або зробить новий городній інвентар.
– Ти, Грицю, – зверталися до нього люди, – мабуть із скриньки народного умільця: що не проси – виконаєш. Ніби ключ, що ховає важливу таємницю в стародавній схованці – все тобі вдається!
– Для цього академій не треба! – розсудливо зауважував Кулібін. – Але мені мріється: знайти добру воду для криниці так, як робив мій тато – за допомогою лози. Треба ж подумати над тим, що жінкам нашої околиці далеченько носити воду з сусідньої вулиці. Ото ж у неділю скликайте мужіків з лопатами, цеберками та черпаками. Де покажу ключ, отам нехай і копають.
Недільного ранку біля його двору зібралося чимало народу, але лише декотрі прийшли з лопатами. Решта – подивитися на похвалька. І почалося священнодійство: Кулібін взяв гнучку вербну лозу, зігнув її буквою «Г» і рушив через мостову до старого протитанкового напівзасипаного рову. Відігнавши подалі від себе зівак, він почав поволеньки йти до місць, що буйно поросли «прісноводною» травою. Рамка з лози, стоячи на долоні гострим кінцем, підтримувана іншою рукою так, щоб не заважати їй повертатися навкруг себе, куди потрібно, «мовчала». Та Кулібін і не думав хвилюватися: мовчить – значить, прісної води мало або нема.
Довгенько ходила купа народу за ним по присілку, а рамка неохоче робила махи туди-сюди. Люди почали розходитися, коли раптом якраз навпроти свого двору знавець зупинився: рамка крутилася, як потрібно.
– Тут копати ! Ти подивися, як крутиться! Всі бачили? Копаймо!
Та недаремно ж є говірка: за багаті дарунки багато й відніметься. І от народилася нова криниця. А вода в ній ніби добра, та трішечки гірчить. Однак, разом збили цямриння і всім околотком відсвяткували нову воду, запросивши священника, щоб окропив.
Але їм було відмовлено: лозохідство не визнається церквою. Кажуть: саме тому, що шукали не так, вода й п’ється з натяжкою і годна хіба що для господарських справ та для тих, що не стосуються їжі, а значить і рослин.
Грицю почали дорікати:– Скільки людей марно витратили свої сили і час через твою «винахідливість»!Щось матимеш за свої витівки!
Вже вміло кувалися плуги, вже давно було забуто роботу паяльщика та лудильщика. Кулібін все пізніше приходив додому та все частіше несло від нього самогонним сморідом.Так, що навіть Барбос хукав і швидше ховався у будку. А Гриць, знаючи свою вину перед дружиною й синами, знову брався за яку-небудь справу. Цього разу пообіцяв хлопчикам побудувати дерев’яного літака, щоб крутився, немов карусель.Через тиждень літак вже красувався над сараєм, і до нього шикувалася черга з „пілотів”. Але дітей було чимало, а дах не дуже міцним. Довелося Кулібіну переносити літак на стовп у дворі, що крутився навколо себе, і робити дійсну карусель... А через деякий час голова колгоспу перевів Кулібіна до МТС, де він став бригадиром ремонтників, але й кузні не забував, зробивши її на тому ж подвір’ї, де стояла техніка і де він згодом почав вчити ковальським та ремонтним справам хлопців-школярів із старших класів. З часом він забрав сім’ю до своєї рідні на Сталінградщину. Але ще й досі в містечку, коли хтось виявляє неабиякі здібності у господарських справах, всі згадують Гриця Портянкіна, порівнюючи його майстерність з вдачею нових, сучасних Кулібіних, та ще з ключем, що ховає важливу таємницю кмітливого розуму і здібних рук.
Юрій Григорович знову скрутив самосадку і затягнувся.
– А що з криницею, дядько Юрій?- нетерпляче запитав Віталько.
– Там історія закінчилася не дуже приємно. Засипали її, сам Кулібін приймав участь у тому.Сталося так, що пішли великі дощі. До весняної повіні добавилася злива. Верхня вода змила зруб і віднесла його далі, заливаючи копанку. Кулібінські гуси, користуючись таким розділлям, і не думали повертатися додому. А маленький його син Сергійко почав їх звідти викликати, та ненароком і ковзнув на дно копанки в кюветі, де почав тонути. Добре, що старша сестра побачила все і подала граблі, щоб чиплявся. Та довелося і їй пірнути у воду й витягти вже майже знесиленого малого.
– Ну, – підвівся оповідач, – зараз по домівкам, діти, а ми з сусідом до мене зайдемо, на чарочку... Послухаймо інших байок.
– Дядько Юрію, то виходить, що він втратив свого ключа, ваш Кулібін? – Михась аж похнюпився, ніби його образили, а потім попросив: – А завтра розкажіть, будь ласка, про нього далі. Ми обов’язково прийдемо, тільки ж не забудьте про нас.
Лагідний вечір задоволено всміхався в довгі сонячні вуса, що спускалися крізь хмарки дивовижним промінням, сягаючим і недалеко розташованого депо, і магазина, звідки швидким кроком прямувала додому донька дядьки Юрія, і зігрітої лавки, де щойно слухалася ще одна історія людського життя.