–Еге ж, весна – пора надзвичайна! – крехче дід Данило, відсуваючи
руками одну ногу від другої на теплому сонячному узбережжі старого
Понту. – Яке нині море спокійне: дивись, радій, тривож і те, чого вже нема.
– Чого там у тебе знову нема? – сварливо озивається до нього донька,
хутко переглядаючи в’ялену рибу, щойно зняту з проволоки, – чого тобі не
вистачає? Живемо поряд з морем. Доглянутий, нагодований, одягнений.
Отакі твої розмови викликають в мені злість.
–А ти будь розумна та не злись, вже будеш мене їсти. Нічого поганого я
не сказав.
–Діду, а ти не зветрай уваги на мамку. Вона нині чомусь не така.
–Яка це не така? Яка це не така?! – на різні лади ще більше заводиться
Валентина, передивляючись – Не псуй мені дитини, тато.
Хлопчик приклав пальця до губів: «Ш-ш-ша!» Дід схвально погодився,
посміхаючись у вуса: – Чому ти не йдеш до Грицька, Толій?
–Скільки тобі казати: не називай його так? Він повинен мати одне ім’я, а
ти весь час поперек. Анатолій він, ясно?! – сердито гримає дверима донька.
Мовчить дід Данило. Мовчить його онук. Мовчить двір, ніби застиг від
недоброї несподіванки.
Нарешті онук піднімається, чмокає діда в щоку і жестикулює: „Я пішов
до Грицька та Іванка гратися у футбол”.
–Добре зробиш, – відповідає дід. І радість, що була на його губах та в
зморщеній посмішці, помітно зникає.
–Ти, дідусю, знаєш: мені розхотілося туди йти. – Малий відчув переміни.
– Розкажи мені про свої ігри в молоді роки.
–Чудо ти моє! – радіє старий Данило.
– Ніяке не чудо: такий, як і всі хлопці! – знову закипає донька.
Старий знизує плечима і вже пошепки починає спогади: – Коли
ми з хлопцями були ще учнями, неодмінно вибігали на шкільне подвір’я
поганяти у футбол. А в цьому ж дворі стояла сторожка діда Михайла, що
був хромим. Як тільки м’яч залітав до нього, ми хором
волали: «Діду, подайте м’яча!» Він поволеньки підіймався, шкандибав до
необхідного нам предмету, мовчки кидав нам його, перерізаного навпіл.
Скільки б разів це не відбувалося, ми не отримали від нього жодного цілого
м’яча. Отакий мав вреднючий характер!
–Діду, мамка накликала на тебе сумні спогади. А що було потім?
–Одного разу я пішов до нього з якихось причин, а він сидить і плаче.
– Вам погано? Чимось допомогти? – запитав я.
Він здивовано поглянув на мене та й каже: – Ти ж лютий на мене за м’ячі!
–А навіщо ви їх ріжете?
– Бо ви ж ніколи не зрозумієте, що в мене дуже болять поранені ноги,
а підхоплюватися та подавальним для вас бути мені задуже. Молоді, сильні,
приходьте до мене самі й беріть. Скільки скла мені побили?
–Вибачте, але зараз я повинен вам допомогти?
–Ось посидь зі мною та попий кваску, що сам приготував з малин. А я тобі
щось розповім...
–Отак ми й потоваришували з дідом Михайлом, – продовжив старий Данило.
– І він розповів мені, як вони з друзями в їх роки гралися, що витівали, як
стали парубкувати та дівчат вибирати, як геройски воювали, але тобі про це
ще рано знати.
–А ти все одно розкажи!
–Щоб мамка твоя мене знову «поголила»? – знову засмутився дід.
–А я їй не скажу.
–Ти на неї не сердься.Думаю: вона за мене хвилюється і не знає, що робити,
щоб відсунути мою неміч. Кому ж хочеться сидіти з хворою людиною, коли
на вулиці отака краса?
–А як ти вибирав бабу Степаниду?
–Я її захистив від одного нечемного парубка, а він підмовив котрогось зі своїх
„друзів”, щоб той мене зачепив. Одного разу йду по вулиці, а мене хтось ззаду
штовхнув і пішов геть.
Я обернувся. А він вже звідти й каже: –Ви щось хотіли мені сказати, пане?
Зрозумівши, що він – негідник, який хоче бійки, я нічого не відповів і пішов
далі, ледве стримуючись. А в спину знову «Штовх!» – і швидко тікати. Я
витримав і цього разу. Йду далі. А як повернув за вугол , – чекаю на нього,
маючи приклад з його підлості, а він тут як тут!
Добренько я тоді віддячив йому – він не знав, що я займаюсь спортом. А
напослідок штовхнув його у спину та й запитую: – Ви щось хотіли мені
сказати, пане?
Отак і з бабкою з цієї причини познайомилися.
–Діду, він не просто негідником був, а справжнім бандитом. Ти в мене
молодець, адже ти захищав бабусю.
–Бився я й з грабіжником. Він хотів відібрати у дівчини сумку, а вона
сміливо вчепилася йому в чуба й почала кричати. Тут я й допоміг.
–Сміливий! – запишався Толій. – Я теж буду захисником!
–Ви там знову про дурниці? – голос мами вже лунає з вулиці. – Ану
йдіть до їжі! Чекає вас на столі.
–Ти чому на нас кричиш увесь час? – теж крикнув Толій.–Колись і ти
слабуватимеш, а я на тебе так кричатиму. Зрозуміла?
–Це ти мені, мамці?
–А ти ж до свого татка так говориш?!
Мовчанка затяглася надовго. Нарешті Толій звернувся до дідуся:
–Не хочу зараз снідати, піду спортом займуся з хлопцями, а потім попоїм.
Діду, може ми з тобою трішечки поплаваємо, га? Море спокійне, не холодно...
Але дідусь спинив його: – Дякую, що захистив. Але не вчися говорити з
людьми погано, тим більше – з рідною мамою. Певно, щось у неї не так, як
вона хоче. Можливо, з татом посварилася.
– Та й що? Має отак нахабно з тобою говорити? Ні, це не по людському.
Це неприпустимо. Дідусю, ти обіцяв розповісти, як господарював вдома, коли
залишився сам маленьким...
–Про це – іншим разом. А зараз – вечеряти й спати, тому що знову отримаємо
від мами...
– А нехай спробує тебе зачепити! – погроджує Толій. – Я теж сміливим став.